Дешеві кредити будуть. Але поки що не в Україні

Обіцянка влади здешевити кредити залишиться мрією. Для цього треба перебудувати всю економіку, а не один її сегмент.

«Підтримаємо підприємців кредитами», «Дешеві кредити – дешеві квартири»,- подібні заклинання котрий рік звучать із Печерських пагорбів.

Час від часу урядовці навіть натякають, як це вони зроблять. Запізно схаменулись. Бо всі ці декларовані «конкретні кроки» могли б спрацювати років 8-10 років тому, а саме в 1992–1994-му.

Тоді Україна могла здобути статус держави з ринковою економікою, отримати свій планМаршала. І після скасування поправки Джексона – Веніка, вступу до СОТ і доступу на європейський та американський ринки отримати нормальну економіку. Включно з дешевими кредитами.

Однак сталося, те, що сталося. Інвестицій Україна майже не отримала, а зовнішні кредитні ресурси для неї як держави з перехідною економікою стали дуже дорогими.

Держкомстат нарахував, що за 19 років в Україну прийшло близько $40,4 млрд інвестиційних грошей. Тільки майже половина з них – це українські реінвестиції, отримані з офшорних зон. А близько 25% з них – гроші, з офшорів «рідного» Кіпру ($9,1 млрд).

Нагодувати народ «Ікрою баклажанною. Заморською»

Не змігши забезпечити структурні зміни в економіці, Україна вирішила вдовольнити попит своїх громадян імпортними товарами.

Валюти під нову концепцію, ясна річ, бракувало. Однак в амбразуру радісно кинулись українські банки. 60% усього обсягу виданих ними грошей зайняло споживче кредитування. До них долучилися міжнародні фінансові інститути. Виграш на різниці між залученим під 3–5% річних іноземним кредитом і виданим під 40–100%  міг спокусити кого завгодно (така ставка  часто з’являлась за рахунок нав’язування клієнтові додаткових сервісів).

Зголоднілі українці радісно брали позики (зазвичай не задумуючись над тим, чим і як доведеться їх віддавати) й забезпечували високу оборотність активів. На підприємства золотий дощ практично не падав. За даними Держкомстату, власні інвестиції підприємств за рахунок власних коштів становили до 60–80%, частка банківських кредитів – 15–25%.

До тих українців, які не спокушались на кредитне споживання, прийшла іпотека. Як правило, у валюті. І хоча ціни на нерухомість зростали впродовж останніх п’яти років майже на 50% щороку, банки перекривали всі кредитні потреби, позичаючи гроші у багатої Європи. Чим це закінчилось – відомо.

Мильні бульбашки. Дешево, красиво, але недовговічно.

Навіть далекій від економіки людині зрозуміло, що немає жодних ресурсів, окрім інфляційних, для збільшення заробітної плати на 30–40% за зростання продуктивності праці на 1–5%.

Однак кожен наступний український уряд до виборів піднімав соціальні виплати. Щорічне відносне збільшення зарплат в Україні в кілька разів перевищувало зростання  ВВП. Тим паче, що основні інвестиції надходили на ринок споживчого кредитування, а не на модернізацію виробництв.

Тож мильна бульбашка мала лопнути й без допомоги світової фінансової кризи, що лише пришвидшила цей процес.

Починаючи з кінця 2008 року криза істотно зменшила обсяги споживання в Україні. Уперше за останні десять років частка витрат на харчування українців почала  збільшуватися і нині перевищує 51%. Зростання реального безробіття призвело до різкого зростання проблемних кредитів. За оцінками експертів, їхня частка від 14% до 35%.

Співпраця українського уряду з МФВ зробила всі інвестиційні проекти в Україні ризикованими. Попри поширену думку про кредит МВФ як показник інвестиційної стабільності держави, трансльовану українськими політиками, співпраця країни з МВФ для всіх світових фінансових структур є абсолютним показником її стовідсоткової ненадійності як економічного партнера.

Відтак у країну може потрапити тільки спекулятивний капітал, який ніколи й ніхто не інвестує в довгострокові проекти реального сектору економіки. Спекулятивний капітал не може собі дозволити жити на низьких кредитних ставках. Тому отримання кредиту МВФ стало одним із найнегативніших чинників зовнішнього впливу на можливе зниження кредитних ставок. Що більше коштів отримає Україна від МВФ, то більше сповільнюватиметься процес зниження вартості кредитного ресурсу.

Один Нацбанк у полі не воїн

На рівень кредитів впливає не лише реальна економіка, а й регуляторна політика держави, особливо Нацбанку.     

Той змушує комерційні банки залишати резерви на найрізноманітніші ризики. І чим гірша ситуація в країні, тим більше грошей банк приречений, згідно з нормативами, залишати недоторканними. У підсумку банки закладають в кредити все більший додатковий відсоток.

З одного боку НБУ не може відмовитись від надмірного резервування, щоб мати подушку безпеки, з іншого – основна місія головної фінустанови країни – привести гроші в реальний сектор економіки.

У такому шпагаті Нацбанк і живе багато останніх років. Тим часом не буває панацеї від усіх хвороб одразу. Те, що ефективно працювало на споживчому ринку, призвело до руйнування виробничої галузі.

Сьогодні українську економіку треба не так рятувати від наслідків глобальної кризи, як боротися з українською. І робити це доцільніше шляхом стимулювання розвитку внутрішнього ринку та переорієнтації експорту з товарів із низькою доданою вартістю на товари з високою доданою вартістю. Зробити це можна, кредитуючи підприємства, запускаючи ресурси в реальний сектор через банки.

При цьому не слід забувати про певні умови отримання таких грошей і контроль за їхнім цільовим використанням. Один із найвидатніших економістів ХХ століття Ялмар Шахт вважав економічно невиправданими інвестиції, що не сприяли відтворенню робочої сили і матеріальних цінностей. Саме цим рецептом слід скористатися й Україні. Усі розмови про «іноваційні нанотехнології» варто полишити доти, доки для їх розробки не з’явиться економічна база.

Також слід продовжити політику «накачування ліквідністю». На практиці це означає ведення політики «дешевих грошей» шляхом відпускання інфляції в контрольованих межах і підвищення експортного потенціалу гривні, яку не слід зміцнювати нижче від рівноважного стану (як це робили досі). Останнім часом на міжбанку гривня щодо долара подешевшала. Можливо, це початок реалізації політики стимулювання економіки, оскільки золотовалютні резерви сформовані на достатньому рівні – на 1 вересня 2010 року Україна змогла відновити їх до рівня осені 2007-го. За серпень вони збільшилися в абсолютному численні на 6% й становили $32,691 млрд.

Найближче майбутнє кредитних ставок: зниження можливе, але не кардинальне

Високі ставки за кредитами з огляду на політику «дорогих грошей» і спробу «гасити інфляцію бензином» за допомогою підвищення ставок призвели до закономірного результату: кредитування припинилося.

У банків почали зростати проблемні кредити. Фінустанови підвищили ставки, бо були змушені здійснювати великі відрахування до резервів (на вимогу Нацбанку) і компенсувати зменшення прибутку.

Для збалансування системи закономірним рішенням регулятора стало зниження ставок за короткостроковими кредитами овернайт. Таким чином НБУ створює передумови для пожвавлення кредитування комерційними фінустановами, однак кардинального зниження кредитних ставок зараз очікувати не варто. Вагомішим чинником, що визначає кінцеву вартість кредитів, є ставка рефінансування, за якою банки отримують ресурси регулятора на довший період.

Доки не оновляться в банків кредитні портфелі, доки не буде вирішено питання з проблемними позиками (частка яких на 1 серпня 2010 року становила 11,6%  кредитного портфеля банківської системи, або 83,4 млрд грн), відносно низьких ставок очікувати не слід.

Дешеві кредити в нашій країні можуть бути тільки в одному випадку: якщо Україна стане емітентом світової резервної валюти і її економіка будуватиметься за прикладом США на борговому принципі. Однак зараз гривня не вільно конвертована, тому її вартість залежить від співвідношення з іншими валютами, а отже, від того, у скільки вона буде оцінена всередині країни.

Нацбанк не може накачувати економіку ліквідністю, не покритою активами (як це робить ФРС, оскільки мати дешеві кредити США можуть простим регулюванням кількості доларів в обігу). У Сполучених Штатах є куди збути ці долари (МВФ, Світовий банк, венчурні та хедж-фонди, країни третього світу тощо), а ми не можемо працювати на «дешевих грошах» і мати кредити під 2–5% річних.

Цього не дозволяє модель економіки товарно-сировинного типу, що сформувалася в Україні. Так, гривню НБУ надрукувати може, але куди її подіти? Адже за відсутності зовнішніх ринків для скидання надлишку валюти передусім постане проблема інфляції (згадаймо гіперінфляцію 1993–1994 років на рівні 10 200% річних), а потім і чергового колапсу економіки. Чи витримає країна (можливу) деномінацію знеціненої гривні, якою буде доля української валюти – запитання риторичне.

Україна може гранично низько опустити відсоткові ставки за позиками, але для дійсно дешеві кредити можуть з’явитись лише тоді, коли буде перебудована вся економіка. Бо мильних креитних бульбашок найближчих часом вже не буде.

Гаврилечко Юрій,  Белямінов Володимир, Тиждень №44 (157)