Країна сутінкового світу

Десятиліття тому британський дослідник Ендрю Вілсон у певному сенсі відкрив для західноєвропейської читацької аудиторії «неочікувану націю» українців у своїй однойменній книжці. Вона швидко увійшла у списки навчальної літератури західних університетських програм зі східноєвропейських та слов’ян­ських студій і витримала кілька видань. Потім авторові доводилося знову й знову відкривати для себе і відповідно для своїх читачів (слухачів) якісь нові «неочікувані» прояви української стихії на кшталт Помаранчевої революції чи п’яти­­річки політичного хаосу (2004–2009). Ендрю Вілсон – один із небагатьох західних дослідників, хто вивчив українську мову. Тиждень поспілкувався з ним про сьогоднішню візію України, її нові виклики та «сюрпризи».   

«Порядок» у присмерку 

У. Т.: Рік тому в одному зі своїх виступів ви сказали, що Україна перебуває у сутінковому світі (twilight world) й ані результати президентських виборів, ані будь-­що інше в короткостроковій часовій перспективі нічого не змінить. Рік минув – ваш прогноз справджується?

– Що я мав на увазі, кажучи, що Україна перебуває в сутінковому світі? Це стосувалося не лише хронічних конституційних, соціальних, економічних проблем, що стають на заваді входженню країни до інших «світів». Власне, йшлося про те, що сама ідея можливого членства України в ЄС є нереалістичною з багатьох причин. Як наслідок – країна опинилася в такому «сірому, туманному світі». Відтоді минув рік. Нова влада одразу ж почала перезавантажувати відносини з Росією і зміцнювати управлінську систему. Лише за кілька місяців у вашій країні встановився політичний режим, котрий мож­­на визначити якщо не як напівавторитарний, то такий, що прагне бути дуже сильним і спиратися на адміністративну вертикаль російського зразка. Вочевидь, така влада має у своїх руках усе, щоб здійснювати реформи. Наразі ми бачимо країну, де досі не було здійснено серйозних змін. У Європі всі дуже розчаровані хаосом попередніх п’яти років. Звідси таке бажання побачити нарешті порядок, особливо в економіці. Заради його досягнення Європа готова пробачити багато чого, можливо, забагато. І це ризиковано. Схожої помилки Захід припустився з Росією, коли до влади прийшов Владімір Путін.  

У. Т.: У своїй книжці «Українці: неочікувана нація» (2000) ви вельми критично оцінюєте те, як наша політична еліта виконувала свою місію у справі націєтворення. Минуло десятиліття. Що ви бачите сьогодні?

– Схоже, новий президент і його команда повторюють помилки своїх попередників, тільки в протилежній формі. Віктор Янукович намагається дуже швидко повернутися до російськоцентричної версії української історії без спроб вибудувати таку версію, яка могла б охопити всі регіони й групи України й фактично заохочувала б плюралізм думок та інтерпретацій. Слабка соціальна підтримка чи байдужість у питаннях історії є чимось неправильним. Вельми цікаво було спостерігати, як ваш президент разом із російським відправився до пам’ят­ника Невідомому солдатові. Була погана погода, він змок, але для нього це було чимось принциповим. Можна розглядати це як таку собі спробу виховувати в українців історичну гордість за досягнення радянських часів. Взагалі ж історія і культура завжди поруч. Будь-які культурні феномени й культурна політика змінюються повільно. І зрозуміло, що розвиток культури завжди має пов’язуватися з питанням ідентичності. Для України це все й далі дуже актуально.

У пошуках наративів

У. Т.: Що є найважливішим у національному історичному наративі, якщо під останнім ми розуміємо комплексну інтерпретацію історії країни?

– Історичний національний наратив має бути представлений обов’язково на рівні масової культури й акцентувати ті події, які унаочнюють історичну, культурну самодостатність країни. Приміром, для України є великий сенс відтворювати, заново відкривати для себе свою культуру, події XVII століття, коли ви ще не входили до Російської імперії. 

У. Т.: І як ви оцінюєте українську культурну політику? 

– Я волів би говорити про те, чого ви не маєте, але конче потребуєте. Для нас на Заході є очевидним те, що Україна справді потребує свого кінопослання світу на кшталт польської «Катині» чи російського «Адмірала». Вам треба витворювати свою культурну мапу, на якій можна буде знайти все більше об’єктів. Культуру творять тисячі індивідів, а не держава. Треба працювати наполегливо, пропагувати свої здобутки. 

У. Т.: Якщо країна провалює розбудову своєї інституційної структури, вона автоматично неминуче зазнає невдачі в націєтворенні. Чи погоджуєтеся ви з такою тезою?

– Україна – це дуже плюралістичне суспільство. Ваша країна складається з регіонів із різними історичними традиціями й пам’яттю. За таких умов, я впевнений, потрібно розвивати й утверджувати громадянську націю. Це дуже важ­­ливо, надто сьогодні, коли після Помаранчевої революції було змарновано реальну нагоду ухвалити більш європеїзовану Конституцію, взагалі розвинути конституціоналізм у європейському розумінні цього слова, утверджувати верховенство права. Реальність малих країн та великих неоднорідних є зовсім різною. Політична нація великої країни потребує конституційного пак­­ту, консенсусу. Це якраз те, чого було досягнуто в сучасній Німеччині. То був шлях, на який Україна мала ступити 2004 року. Ви ж стали рухатися у зворотному напрямку: почалася деградація політичних інституцій. Жодного прогресу – лише регрес. 

Незакінчена візія

У. Т.: Велика Британія отримала новий коаліційний уряд консерваторів та ліберальних демократів. Британські консерватори завжди із симпатією ставилися до ідеї євроінтеграції України аж до набуття членства в ЄС. Що означає для нашої країни їхній прихід до влади? 

– Оскільки ми маємо коаліційний уряд, прогнозувати, як реалізовуватиметься зов­ніш­­­ня політика, важко. Взагалі ж Девід Камерон поводиться дружньо, коли йдеться про різні дражливі європейські питання. Від лідера правих сил можна було б очікувати іншого. Історично наші консерватори виступають за ідею ширшої Європи. Але часом вони обстоювали й глибшу Європу, тобто якісне поглиблен­­­ня євроінтеграції. Частина консерва­торів переконані, що сучасний образ об’єднаної Європи є незакінченим. Вони звертають свої погляди на позаєвросоюзну Східну Європу. Щодо України та ЄС, то британські консерватори хочуть бачити прогрес у переговорах стосовно зони вільної торгівлі, візового режиму. Головне, щоб Україна мала конкретні аргументи: ми зробили те, те й те. Що більше ви зробите, то більшу підтримку матимете. Але загалом, справді, є хороші можливості для тісніших бри­тансько-українських дво­­сторонніх відносин. 

У. Т.: До Києва ви приїхали, зокрема, взяти участь у дискусії щодо проблем безпеки України. Яка, на вашу думку, взаємозалежність між тривалим пролонгуванням перебування Чорноморського флоту в Криму та прагненням Росії створити противагу американським ПРО в Румунії? 

– Чорноморський регіон ду­­­же складний, зокрема з погляду гарантування його безпеки, у ньому є чимало безпекових ризиків, там багато гравців мають свої особливі інтереси. Все це треба враховувати. Чого варті лише події серпня 2008 року в Грузії? У цьому регіоні діє особливе партнерство між Росією та Туреччиною, на основі якого утво­­рився кондомініум держав. Тут же діє Румунія, що активно підтримує поширення в регіоні впливу США. Україна, очолювана Віктором Януковичем, радше долучатиметься до російсько-турецького кондомініуму, ніж підіграватиме про­американській Румунії чи розбудовуватиме союз із Грузією та Азербайджаном (ГУАМ – Ред.). Використання Чорноморського флоту в Криму як контраргументу американським ПРО в Румунії є потенційним, на мій погляд. Класична теорія «балансу сил» діє в регіоні й далі.

Безп’ятчук Жанна, Український тиждень