Чим живе Древлянський заповідник, де подекуди рівень радіації більший, ніж у Чорнобилі

Коли у публічному просторі згадують про Чорнобильську катастрофу та її наслідки, зазвичай обмежуються ситуацією у Чорнобильській зоні відчуження).

"Горить ліс у Чорнобилі, Київ під загрозою", "В Чорнобилі будують радіоактивний могильник", "У Чорнобильському заповіднику відновилась природа і з’явились вовки" – типові заголовки ЗМІ та соціальних мереж.

Проте, радіоактивне забруднення поширилось значно далі за межі ЧЗВ, і під відселення потрапили також десятки населених пунктів в Житомирській області.

Звісно, забрудненими виявились не тільки населення пункти та прилеглі поля, але й ліси, які стали непридатними до ведення лісового господарства.

А коли зупиняється господарська діяльність людини – природа починає відновлюватись. Тому в грудні 2009 року (за понад 6 років до створення біосферного заповідника у Чорнобилі) в межах Народицького району, на виселених територіях зони безумовного відселення, було створено Древлянський природний заповідник.

З його працівниками нам вдалось поспілкуватись наприкінці січня.

Відповідно до законодавства, природний заповідник – це територія з найбільш суворим режимом охорони природи.

Основні функції таких установ – збереження дикої природи з мінімальним втручанням людини та проведення наукових досліджень.

Всього в Україні нараховується 19 природних заповідників, з яких 4 – охороняють природу Полісся.

Древлянський є унікальним серед них, оскільки його територія досить активно використовувалась в минулому. І тільки сильне радіаційне забруднення зробило подальше господарювання неможливим та дало природі гарний шанс на відновлення.

На відміну від національних парків, у природних заповідниках заборонені не тільки рубки, але й масовий туризм – дозволяються лише екологічні екскурсії по чітко визначених екостежках.

Проте, як це часто зустрічається в Україні, буква закону та реальність сильно відрізняються.

Так, до утвореного заповідника початково були включені і автомобільні дороги, і цілі села, в яких проживає не менше сотні людей – території, на яких неможливо, і навіть безглуздо, повністю забороняти господарювання.

Але "на папері" – це все була повністю виселена територія. Для часткового виправлення ситуації, рішеннями місцевої влади межі заповідника одразу були скориговані, зі збереженням його площі.

Основна цінність заповідника – тисячі гектарів нерубаних з моменту Чорнобильської аварії лісів, в яких можна відслідковувати природні процеси не гірше, а іноді й краще, ніж у ЧЗВ.

Бо тут, на відміну від Чорнобиля, не проводились комерційні рубки. Тому в Древлянському проживають і рись, і вовк, і лось – загалом, тут зафіксовано 516 видів фауни та 973 видів флори.

Також тут не відбулось суцільного всихання та зникнення лісу внаслідок поширення шкідників та хвороб, яким завжди лякають природоохоронців лісники. Що в черговий раз підтверджує тезу про можливість природи до самовідновлення та саморегуляції.

Станом на 2020 рік, самоселизалишились тільки деякі села, розташовані вздовж основної траси з Базару до Народичів. В усіх "лісових" селах останні місцеві мешканці померли декілька років тому.

Проте очікувати побачити у селах Малі Міньки чи Малі Кліщі законсервовані з 1986 року споруди не варто – всі вонирозграбовані мародерами. Винесений шифер, цегла, метал – все що можна продати.

Не завадили цьому навіть два пости поліції, які, в теорії, контролюють в’їзд у відселену частину зони, і повз які проїхати вантажівки мародерів не могли.

Серед лісу, на перехресті доріг, які ведуть на Базар та Звіздаль знаходиться пам’ятний знак жертвам Базарської трагедії.

Саме в цих краях, червоні окупанти у 1921 році розстріляли 359 полонених вояків армії УНР – учасників Другого зимового походу а складі Волинської групи.

Іншою цікавинкою заповіднику є річка Уж. Це типова поліська річка з лісистими берегами та скельним виходами.

На жаль, в радянські часи вона вся була понівечена ГЕСам, а в останній роки ще й сильно обміліла. Але це не знищило повністю її краси – гранітні виходи біля села Розсохівське, які місцеві мешканці називають просто "Камні", можуть вразити навіть досвідчених туристів. 

Але найбільшою цінністю заповідника є люди. Які отримуючи від держави мізерні зарплати і працюючи в надзвичайно небезпечних з радіаційної точки зори умовах, охороняють природу, захищаючи заповідник від браконьєрів і "чорних лісорубів" та проводять наукові дослідження. 

Майже в кожному закинутому селі заповідник має свій "опорний пункт" – збережену сільську хату, в яких чергують позмінно інспектори – бо бажаючих незаконно полювати на забороненій території вдосталь. 

При цьому, з  виділеної державою техніки у заповідника є лише  один (!) куплений у 2019 році "Дастер" та офіційно списана наскрізь іржава "Нива". І тому патрулювання доводиться здійснювати також на особистому транспорті.

Спокійне життя Древлянського заповідника завершилось у 2020 році, коли його територію охопили пожежі.

Надзвичайна суха погода та сильний вітер, разом із традиційною звичкою випалювати траву, призвели до виникнення та швидкого поширення пожежі.

Незважаючи на всі зусилля повністю зупинити її не вдалось – по нетипово сухій, як на весну, заплаві річки Уж пожежа перейшла далі, в межі Чорнобильської зони відчуження.

Вигоріло понад 6 тисяч гектарів території заповідника, у тому числі найбільш радіоактивно забруднені ділянки.

Шкоду людям ніхто не рахував – хоча безперечно під час гасіння всі пожежники та лісівники отримали свою частку радіації.

За даними супутникового моніторингу, можна легко відстежити динаміку пожежі.

З моменту її виникнення до моменту переходу пожежі на територію ЧЗВ минула майже доба. Можливо, якби на гасіння пожежі в Древлянському заповіднику були б відразу кинуті всі можливі сили, в тому числі й з Чорнобиля – то масштабної пожежі в ЧЗВ, яку потім гасили всією Україною, можна було б уникнути.

Проте, як це майже завжди буває у нас, витрачати кошти та ресурси на гасіння пожежі "у сусідів" ніхто без вказівки "згори" не збирається.

На щастя, природа ніби компенсувала відсутність снігу та страшну посуху минулого року – і в 2020 був найбільший за останні десятиліття "врожай" сосни, а цьогорічна зима потішила всіх снігом.

Тому за ліси у Древлянському заповіднику можна не хвилюватись – щільність природнього поновлення сосни та берези більш ніж достатня, аби на місці згарищ соснових монокультур виріс здоровий природний ліс.

Проте, ризик виникнення пожеж в майбутньому нікуди не зник.

З коштів резервного фонду – 43 млн грн, які були виділені Кабінетом міністрів на ліквідацію наслідків пожеж на Житомирщині, заповідник не отримав жодної копійки.

Тодішнє керівництво Мінекоенерго, якому був підпорядкований заповідник, мало чітку господарську спрямованість, тому розподілило виділені кошти виключно на лісгоспи.

Не отримав заповідник і бюджетних коштів за іншими програмами – в минулому році всі кошти по програмі "Здійснення природоохоронних заходів" в рамках боротьби з COVID-19 пішли на… зарплату шахтарям.

На жаль, в цьому році також не варто очікувати бюджетних коштів – Мінфін знову обрізав до мінімуму фінансування природоохоронних заходів та не захотів виділити жодної гривні навіть на протипожежні заходи безпосередньо в ЧЗВ, пропонуючи охороняти Чорнобильську зону від пожеж за рахунок коштів, які чорнобильські лісівники будуть заробляти на рубках лісу!

Тим не менш, незважаючи на відсутність підтримки з боку держави, працівники заповідника активно готуються до нового протипожежного сезону – створюють мінералізовані смуги, чистять дороги від завалів для оперативного проїзду техніки, перегороджують канали для відновлення боліт.

Де своїми силами, де допомагає Народицька ОТГ чи її держспецлісгосп.

Проте, враховуючи рівень радіаційного забруднення, тут є місця, де робити "вручну" протипожежні смуги вкрай небезпечно для здоров’я.

Необхідне залучення спецтехніки. Наприклад, БАТ-2 (бульдозер на артилерійському тягачі), яких немає в околицях Народичів. Але які є, наприклад, на балансі чорнобильських лісівників, і низки військових частин на тій же Житомирщині чи Київщині. 

Якоюсь мірою, це все несправедливо – в Чорнобильській зоні відчуження працюють роками великі міжнародні проекти, ведеться радіаційний моніторинг, лісових пожежних навчають закордоном, передають форму, засоби звязку та спецтехніку.

Про Зону знімають фільми, пишуть у ЗМІ.

А про Древлянський заповідник здається забули і держава, і суспільство, хоча рівень радіації тут подекуди навіть більший, ніж у Чорнобилі!

Хочеться вірити, що ситуація колись зміниться і можновладці все таки знайдуть кошти на вирішення проблем заповідника.

Бо, враховуючи зміни клімату, ризики виникнення повторних пожеж є значними. І краще вкласти десятки мільйонів гривень в їх попередження зараз, аніж потім отримати чергові тисячі гектарвипалених радіоактивних лісів за 120 км від Києва.

П.С.: І хоча працівники заповідника просили нас про це не писати, але ситуація склалась така, що навіть мінімальна допомога вкрай необхідна – інструментами (бензопили та мотокоси для розчистки протипожежних смуг), паливно-мастильними матеріалами, раціями, протипожежними ранцями та спецодягом для лісових пожеж.

Тим, хто бажає допомогти, радимо звертатись безпосередньо до адміністрації заповідника, за адресою: смт Народичі, вул. Корбута, 36, або писати на електронну скриньку drevlyansky@ukr.net. 

А туристам варто зачекати декілька років – наразі триває робота над реорганізацією у біосферний заповідник шляхом розширення.

Це дозволить офіційно відвідувати цю територія і прокласти мережу водних, пішохідних та історико-культурних маршрутів.

Богдан Кученко, еколог МБО "Екологія-Право-Людина", спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.