Хто саджає алеї - той жити довго буде

Посаджені вздовж шляхів алеї - для більшості українців не дивина. Зустріти їх можна і вздовж міських проспектів, і вздовж сільських доріг. Однак так було далеко не завжди. Питання алей є ключовим в дослідженнях і роботі науковця і громадського активіста з Вроцлава доктора-інженера Пьотра Тишко-Хмєльовєца, котрий нещодавно приїздив до Львова на зорганізований Асоціацією міст України Форум лідерів місцевого самоврядування.

«Придорожні алеї - розповідає пан Пьотр, - це винятковий елемент пейзажу, який поєднує в собі створений людиною прошарок культури з прошарком натуральним-природнім. В давніх цивілізаціях: Єгипті, Месопотамії, Греції, алеї висаджувалися поблизу храмів чи палаців. Згадки ж про перші заміські алеї, що оточували саме дороги знаходимо в щоденниках Марко Поло.»

Скоріш за все жоден не здогадається хто ж випередив цілий світ? А був це монгольський хан, який ще в 13 ст. розпорядився обсадити всі основні шляхи імперії деревами. «Що два кроки по обидва боки шляху ростуть високі дерева з розлогими кронами. ... Допомагають вони аби кожен здалеку бачив шлях, міг відпочити в затінку та не збитися з дороги. ... Хан радо висаджує нові й нові дерева, адже астрологи і ворожбити постановили - хто саджає дерева, той жити довго буде», - пише про доти небачене Марко Поло.

То ж коли в фільмах ми бачимо лицарів-латників по дорозі з Парижу в Кале чи Орлеан, що скачуть в «ескорті» дерев - це кінематографічна неточність?, - питаю експерта.

Скоріш за все так. Навіть в епоху Відродження алеї не виходили за межі парків аристократії - відповідає пан Пьотр. - А от за системну висадку але й у Європі першими взялися в Прусському королівстві. В 1731 р. Фредерик Великий видав едикт, яким розпоряджався висаджувати алеї. Статистичні звіти доносять нам фантастичні цифри: лише за один 1754 рік в Брандербургії було посаджено 161 тис. дерев! Тих же, хто насадження псував, прив'язували до стовбурів й вішали на шию табличку «Псувач дерев». Для зручності своїх військ під час затяжних марш-бросків Наполеон наказував вирощувати алеї по всій Європі. Досі навіть зберігся вираз «наполеонівські алеї». Наша рідна Галичина теж не пасла задніх. В 1827 році тут було на офіційному рівні рекомендовано землевласникам озеленювати державні дороги. В 1856 році ж рекомендацію замінили обов'язком.

До слова Галицький крайовий сейм був, як на свій час, дійсно передовою владною інституцією. Зокрема в 1868 він, першим у Європі, прийняв природоохоронний акт про охорону бабака і диких кіз.

Щодо рослинності, то найчастіше вздовж узбіччя росли липи, ясени, дуби, каштани, берези, рідше в'язи чи граби. Породи дерев могли свідчити про важливість дороги, про значення об'єкту, до котрого вона провадила: липи - до селища, дуби - до магнатського маєтку. Часом при сільських дорогах висаджували й фруктові дерева, які могли й нагодувати подорожуючого. Та в кожному випадку алея берегла від спеки, вітру, снігових заметів. Вночі вона, як жоден інший засіб, допомагала не збитися з дороги. Чимале значення алеї мають і для екології в цілому. Тут не лише гніздяться птахи і живуть невеликі ссавці. Дерева фільтрують до 70% створюваного проїжджаючим автотранспортом забруднення, заміняючи пилюку й вихлопи свіжим киснем. Є й економічний ефект - дорожнє полотно затінене, тому-то і забезпечене від значних перепадів температур, а кореневі системи фіксують грунт і запобігають підтопленням - тож дорога служитиме довше.

Не зважаючи на всі користі й красу алей, були й періоди коли про них забували, ігнорували, нищили. Так сталося під час економічного дива в Західній Німеччині, коли в ній масово розбудовували мережу автобанів, викорчовуючи при цьому дерева десятками тисяч. У відносно ж відсталому НДР алеї збереглися і після падіння Берлінського муру предстали перед «західниками» у всій своїй красі. По цілій країні дороги знову почали озеленювати, а для подорожуючих розробляти альтернативні маршрути, на яких водія і пасажирів неперервно супроводжували б дерева.

Алеї - це пам'ятники, при тому, як природи, так і культури. їх туристична привабливість постійно зростає, як в Європі, так і на Україні. Яскравий приклад - «Тунель кохання» в с. Клевань, що на Рівненщині - густа залізнична алея, що останнім часом перебуває на слуху ледь не у всіх. Та в збереженні алей існує чимало проблем. На думку пана Пьотра, чи не найгіршим є те, що алеї віддані в опіку дорожніх служб, які не знають як доглядати за рослинністю, а часто і знати про це не хочуть. «Те, як обрубують крони дерев - це варварство», - говорить громадський діяч. Ще одним ворогом алей є енергетичні компанії. Тут мені згадався власний досвід - пригадалася красива вербова алея, що вела від Бориспільського шосе до селища Щасливе, де, поблизу Києва, мені довелося провести частину свого життя. Коли в 2013 році приїхав провідати друзів, самотньо і незатишно було мчати по голому полі, на якому лише пеньки нагадували про розкішну колись алею. Що сталося? Як пояснили щасливчани, енергетикам набридло, що старі гілки регулярно падають на проводи ЛЕП тож вони взяли і все вирубали. А чи ж не доцільніше, хоч певне й дорожче, було б цей ЛЕП пересунути на кілька метрів?

Заміський пейзаж, невід'ємним елементом якого виступають алеї, є ключовим показником добробуту усього суспільства, адже відображає загальний лад, рівень розвитку, культури, співвідношення прав та обов'язків кожної людини.

Віто Надашкевич, для КЕПУ