П'ятий елемент

Україна - як виробничий майданчик устаткування для «зеленої» енергетики. Чом би і ні, заявляють як мінімум на 10 українських підприємствах.

Сонце, повітря, вода і земля - природні елементи, які давно проявили себе в альтернативній енергетиці світового масштабу і принесли не один мільйон євро або доларів західним розробникам сонячних батарей, теплових насосів, вітряних електроустановок, міні-ГЕС. Дорога українських підприємств в цьому напрямі лише починається. Виробництво устаткування для використання альтернативних джерел енергії на сьогоднішній день сприймається багатьма з них як заняття на перспективу. Хоча вже зараз в деяких випадках можна говорити про результати, підкріплені сповна реальними прибутками.

Світло в кінці тунелю

На вітчизняному ринку фотовольтаїки (використання сонячної енергії і поновлюваних джерел енергії) можна виділити трьох помітних гравців. Лідером в галузі є завод «Квазар». Це єдине підприємство в Україні, яке виробляє фотовольтаїчні модулі, сонячні батареї і портативні системи енергопостачання, а також займається інсталяцією цих систем. Виробнича потужність заводу складає 190 МВт в рік - всього біля 0,1% світового ринку. Для виробництва фотовольтаїчних модулів використовується так званий «сонячний» кремній. У цьому сегменті в Україні працюють ще два гравці - «Піллар» і «Пролог Семікор». «Піллар» виробляє як кремній в злитках, так і пластини з нього на двох заводах в Україні і Іспанії. Підприємство працює з 1991 року і є головним гравцем на українському ринку з долею близько 80%. Його потужність по «вирощуванню» кремнію складає близько 160 МВт в рік (815 тонн). Завод в Іспанії виробляє ще 600 МВт, що дозволяє йому бути помітним гравцем у світі. У свою чергу «Пролог Семікор» займається виключно виготовленням кремнію. Виробляє в середньому 170 тонн продукції в рік. Частка ринку підприємства в Україні - близько 20%.

З розповіді директора департаменту Solar A.A. ВАТ «Квазар» Олександра Юденко, рентабельність виробництва і продажу сонячних установок складає 10-15%. «Надприбутків тут немає. Великі оберти і великі замовлення приносять гроші. Але ціни на світовому ринку падають, і нам теж доводиться знижувати вартість продукції. Буквально рік тому ціна вату системи складала до 2,5 євро, зараз - 1,7 євро», - зазначив експерт.

Сировину для виготовлення «сонячного» кремнію (полікристалічний кремній) підприємства досі вимушені експортувати, оскільки його виробництва в Україні немає. Історично близько 60% потужностей з виробництва кремнію в СРСР і 10% в світі зосередженні на території України. Але при розпаді Союзу вони були практично повністю загублені. Залишилося одне підприємство - Запорізький завод напівпровідників, який після десятирічного простою лише в 2007 році відновив роботу. Підприємство викупила компанія з українським корінням, але австрійською пропискою - Active Solar, яку пов'язують з братами Клюєвими. На сьогоднішній день завод освоює інвестиції в сумі 150 млн. євро, і вже в другому кварталі цього року очікується випуск першої партії полікремнію. Потужності підприємства зможуть з надлишком задовольнити сировинні потреби вітчизняних виробників у сфері фотовольтаїки.

Замовлення на продукцію у вітчизняних підприємств є, але минулий кризисний рік був для них дуже складним. Ринок фотовольтаїки дуже ресурсоємний, грошей для будівництва і установки сонячних модулів потрібно багато. Коли банки припинили фінансування, ринок вмить став. «Торік були перебої із замовленнями. Працювали на 30-40% потужностей. На сьогоднішній день прагнемо виходити на повні потужності. Попит поновився», - розповів головний інженер «Пролог Семікора» Ігор Янчук. Основні покупці продукції вітчизняних підприємств - західні компанії. Також ринками збуту заводу «Квазар» є країни Африки і Близького Сходу.

Вітер з моря дув

Вітроенергетика ділиться на так звану велику (мережеві вітроелектроустановки потужністю більше 100 кВт) і малу (автономні установки). У історії розвитку великої вітроенергетики в Україні чималу роль відводять підприємству «Уїнденерго ЛТД», яке у 1992 році почало займатися виробництвом вітроелектроустановок потужністю 107,5 кВт за ліцензією американської компанії Kenetech Windpower. Період становлення виробництва зайняв близько 10 років. Агрегати збиралися на базі Південного машинобудівного заводу ім. Макарова. З 1997 року в країні діяла «Комплексна програма будівництва вітрових електростанцій», в рамках якої по держзамовленню було вироблено 774 турбіни. Проте, на думку експертів, вид техніки, що випускається, був застарілим вже на момент запуску виробництва.

 На сьогоднішній день виробництво на «південмаші» повністю зупинене через відсутність державного дотування. «Фактично, роблячи ставку на «південмаш», ми можемо купувати лише металобрухт», - заявив Андрій Конеченков, голова правління Української вітроенергетичної асоціації. На його думку, сьогодні в Україні немає жодного підприємства з виробництва «великих» вітроагрегатів, яке б відповідало світовим стандартам. Випуск устаткування в Україні потрібно починати з нуля, вважають експерти.

Першим і досі єдиним таким проектом є підприємство Маdesta Group - українська компанія, що займається виготовленням сегментів башт для великих вітроенергетичних установок. Підприємство на сьогоднішній день виробляє 100 тис. тонн деталей в рік. У планах компанії - будівництво потужностей з виробництва самих башт: «Вже знайдені інвестори під проект. Протягом двох років підприємство буде запущено». Об'єм інвестицій передбачає близько 30 млн. євро, проектна потужність - 250 башт в рік. Замовниками Маdesta Group є світові виробники вітроустановок Siemens, Vestas, Nordex.

Видно, виробництво сучасних генераторів Україна не зможе освоїти в найближчі десять років. «Далеко не кожна країна бере на себе відповідальність виробляти високоточні генератори. Китайські технології ми, напевно, можемо освоїти, але європейського рівня якості навряд чи досягнемо», - говорить Андрій Конеченков. Але Україна має великий потенціал виробництва низькотехнологічних комплектуючих до вітрових установок, таких як лопасті, башти, корпуси для гондол, які складають більше 50% самої машини. Розвитку цього виробництва в значній мірі сприятимуть «зелені» тарифи, прописані в Законі України «Про електроенергетику». Якщо на сьогоднішній день ми можемо купувати 100% імпортного устаткування, тоді після 2012 року - всього лише 30%. А після 2014-го і зовсім 50% комплектуючих, що встановлюються на вітроагрегатах, які імпортуються, мають бути українського виробництва, інакше, згідно закону, виробник «зеленої» енергії не матиме можливості продавати електроенергію за «зеленим» тарифом.

Що стосується малої вітроенергетики, так з 1991 до 2008 року на цьому ринку було продано всього 1170 машин (з врахуванням імпортних агрегатів). Виробництво автономних вітроелектроустановок в Україні - прерогатива приватних підприємств. Лідером на ринку є створене на базі Харківського авіаційного університету підприємство «Світ вітру». Сьогодні воно займається виробництвом вітроагрегатів під брендом Flamingo Aero. З 1998 року підприємство продало 536 машин, а в 2009 році - 105 машин. Є і інші компанії, які мають один або два екземпляри виготовлених вітроагрегатів, але говорити про них як про виробників поки рано. На відміну від великої вітроенергетики, українські автономні вітроагрегати конкурують з європейською продукцією - не поступаються їй в якості і при цьому коштують у два-три рази дешевше. Основні споживачі продукції малої вітроенергетики - будівельники котеджів і приватних будинків. Термін окупності вітроагрегатів за умови дії «зелених» тарифів може складати 6-8 років. Але на сьогоднішній день цей термін обчислюється десятиліттями.

Слабкий натиск

Поступовий розвиток в Україні малої гідроенергетики зумовив перехід деяких вітчизняних підприємств на виробництво комплектуючих для невеликих гідроелектростанцій. Зараз подібного роду проекти носять швидше експериментальний і локальний характер. Їм не характерні серійне виробництво і високі показники прибутковості. За словами виконавчого директора асоціації «Укргідроенерго» Олександра Карамушки, така ситуація обумовлена відсутністю великих замовлень на малі гідротурбіни і генератори при тому, що останні мають високу собівартість. Як правило, один завод випускає не більше 6-10 одиниць продукції в рік, залежно від кількості замовлень. «На склад» комплектуючі для малих ГЕС не виробляються. Підприємствам це невигідно зважаючи на відсутність гарантії збуту. Кожна турбіна виробляється під конкретне індивідуальне замовлення з попередньою оплатою. Крім того, і підхід до розробки кожної з них теж індивідуальний, вимагає особливої інженерії. У результаті виробництво однієї одиниці продукції може займати від п'яти до дев'яти місяців. Собівартість невеликої низьконапірної турбіни складає близько $18 тис. Високонапірні турбіни обходяться набагато дорожче, їх собівартість починається з $95 тис. Прибутковість заводів-виробників комплектуючих для малої гідроенергетики - показник нестабільний. Все залежить від кількості і розміру замовлень. Максимальна прибутковість на сьогоднішній день не перевищує 20%, деколи підприємства працюють собі у збиток.

В Україні налічується близько шести заводів, що випускають малі гідротурбіни і генератори. Найбільший з них - «Турбоатом». Втім, випуск комплектуючих для малих ГЕС на цьому підприємстві не відносять до пріоритетних. Одиничні види устаткування для малої гідроенергетики випускають «Електротяжмаш», «Електронмаш», Полтавський турбомеханічний завод, Новокаховський дослідно-експериментальний ремонтно-механічний завод.

Основними конкурентами вітчизняних виробників є словацькі, німецькі і чеські компанії, що імпортують свої турбіни на український ринок. Імпортна продукція в два рази дорожча вітчизняної, що, в принципі, на руку українським підприємствам. Проте деякі замовники віддають перевагу саме німецьким і чеським турбінам, посилаючись на їх перевагу за якістю. Не дивлячись на це, вітчизняні виробники комплектуючих для малих ГЕС говорять про постійне зростання кількості замовлень. В майбутньому даний напрям має всі шанси перетворитися з ситуативного заробітку у високодохідний бізнес.

Щедрі надра

Теплові насоси, що переробляють низкопотенціальну енергію повітря, річок, морів, ґрунтів і каналізаційних стоків, давно користуються популярністю за кордоном, особливо в Скандинавії. Для України це напрям також не новий. За словами директора компанії «Теплові насоси» Остапа Кучерука, ці установки застосовувалися ще в СРСР. З їх допомогою опалювалися декілька елітних баз відпочинку і готелів в Криму. Виробництво такого устаткування на українських підприємствах почалося близько п'яти років тому і було обумовлене активним розвитком котеджного будівництва. На сьогоднішній день в Україні випускаються переважно теплові насоси низької потужності, призначені для опалювання окремих приватних будинків. Вартість таких установок складає 10-30 тис. євро. Показник рентабельності їх виробництва дуже сильно відрізняється, залежно від принципу роботи підприємств. Оскільки принцип роботи теплового насоса схожий на принцип роботи холодильника або кондиціонера, випускати його може будь-яка компанія, що спеціалізується на виробництві холодильного устаткування. За словами експертів, прибутковість підприємств, які роблять теплові насоси з нуля, складає близько 15%. Проте є і такі фірми, які переробляють дешеві імпортні кондиціонери в дорогі теплові насоси. Вони працюють з рентабельністю 1000%.

Сьогодні теплові насоси в Україні випускають близько десяти підприємств, найбільшими з яких є «В.Д.Е.-Україна», група компаній «Атмосистеми», компанія «Атмосфера», науково-виробниче об'єднання «Гідротехпром». Проте продукція, яку вони виробляють, має дуже низьку потужність і тому не підходить для масштабних проектів. Цим користуються зарубіжні виробники, прагнучи вийти на ринки, що розвиваються, такі як український. В першу чергу це чеська фірма Nukleon, японські Mitsubishi Electric, Hitachi, Sanyo і німецька Buderus. Зі своїми установками вони мають можливість брати участь в проектах опалювання, вартість яких починається з 400 тис. грн. У вітчизняних же виробників теплових насосів залишається два варіанти: освоїти велике виробництво або чекати стрімкого подорожчання електроенергії, яке зумовить зростання попиту на їх продукцію.

Доходи на відходах

Більш розвиненим напрямом альтернативної енергетики в Україні є виробництво пелет - гранульованих відходів деревообробної промисловості і сільського господарства. У деяких європейських країнах їх вжиток щорік зростає на 15%, але обсяги виробництва не можуть повністю задовольнити попит. У такій ситуації Україна, де вжиток цього палива, на відміну від його випуску, розвинений слабо, непогано заробляє на експорті відхідних гранул. За даними компанії FuelAlternative, в жовтні 2009 року українські виробники експортували більше 6,6 тис. тонн пелет з відходів деревообробної промисловості. 69% від загального об'єму постачань припали на Польщу, 11% - на Італію. При цьому вартість продукції, що експортується, вагалася залежно від ринку збуту. В цілому наша країна експортує 90% всіх вироблених пелет.

Низький вжиток на внутрішньому ринку обумовлений дорожнечею установки устаткування для використання цього виду палива. Вартість установки пелетного котла в два-три рази дорожча, ніж газового або вугільного. За словами директора ПП «СИТ» Ігоря Чорних, яке виробляє пелети, внутрішній вжиток в нашій країні представлений побутовим сегментом. Це приватні котеджі і деякі елітні офіси. Причому працюють виробники цієї продукції з рентабельністю 40-50%. Початкові інвестиції в розвиток цього бізнесу складають $3-5 млн. при термінах окупності 2-3 роки.

Всього на українському ринку налічується близько тридцяти виробників пелет. За даними аналітиків Phoenix Capital, ними є фермерські господарства, в яких є джерела біомаси. Таким чином, найбільший прибуток від виробництва даного виду продукції можуть мати вертикально інтегровані холдинги, які самі забезпечують себе сировиною. Заставою зростання їх доходів є активне підвищення попиту на біологічне паливо в країнах-імпортерах і поступове формування споживчої культури на українському ринку.

Великі надії вітчизняні підприємства, що працюють у сфері поновлюваної енергетики, покладають на нову редакцію Закону України «Про електроенергетику», прийнятого 1 квітня 2009 року. На думку учасників ринку, законопроект реально запрацює лише через 2-3 роки, але закладені у ньому норми вже у 2011 році зможуть істотно оживити виробництво устаткування і компонентів у сфері альтернативної енергетики.

Дарія Ісакова і Наталія Терехова, «Інвестгазета», 23 лютого 2010 р.