Феномен Асканії

Асканія–Нова виправдано номінована як природне диво України. Місцина, розташована в таврійських степах, могла залишитися маревом у пустелі, однією з найпосушливіших територій в міжріччі Дніпра та Молочної. З-поміж принад цієї частини Таврії були лише Чумацький шлях та Чапельський під. Низовина вкривалася рослинністю навесні й була єдиним джерелом для випасу волів та коней із чумацьких валок аж до самого Криму. Трав’яна оаза однаково була привабливою і для людей, і для степової фауни. Тож Чапельський під споконвічно й виконував проміжну роль на маршруті міграції птахів та пересування кочових народів.

ДІЛЯНКА №71

Ще до кінця XVIII сторіччя Чапельський під відлякував від себе осіле населення. Навіть після появи Російської імперії в Причорномор’ї ситуація не змінювалася. Найближчі поселення – Чорна Долина, Каланчак, Чаплинка виникли внаслідок переселення учасників Турбаївського повстання. Склався майже міф про переселення козаків-бунтарів у безводний край задля покарання. Окрім подібного сусідства, незайняті землі Чаплі мали погану славу через часті зникнення подорожніх на соляній дорозі. Найбільший острах викликав у Чаплях Орлов трактир на Барнашовці. Давні чутки підтвердилися, коли в 1912 році під час зруйнування старої будівлі власником Асканії-Нова було знайдено в землі велику кількість людських кісток. До того ж, вільні пасовища навколо соляного шляху були місцем засідок крадіїв худоби та коней.

Ситуація змінилася в 1828 році, коли Микола І виділив порожню ділянку степу №71 навколо Чапельського поду площею 43 тисячі десятин Фердинандові, герцогу Ангальт-Кетену. Ця подія виходила за межі земельних роздач на Півдні України. Ангальт-Кетенське герцогство на саксонських землях вбачало в Росії потужного політичного партнера, зважаючи на походження Катерини ІІ від однієї з гілок ангальтського дому (Ангальт-Цербст). Ангальт був провідним регіоном вівчарства в Саксонії. Невелике за розміром герцогство виношувало амбітні плани забезпечити Росію або ж Мексику вівцями-мериносами. Саме таврійський степ між Перекопом та Дніпром здався ідеальним місцем для розведення овець. Фактично Ангальт-Кетен отримав на території Причорномор’я не просто безкоштовну землю, а власну колонію, населення якої навіть не перебувало в російському підданстві. Тож, звільнені від оподаткування, служби та місцевого адміністрування, ангальтці з притаманною їм методичністю, переганяючи овець партіями через пів-Європи, почали заселяти вказану ділянку. Нове поселення отримало назву Асканія-Нова, на честь Асканійського графства, яким до того володів Ангальт. Колонія була збудована в найкращих традиціях господарської архітектури, поширеної в Саксонії, та належала ангальтцям до 1856 року. Було споруджено лютеранську церкву, школу, цегельний завод, шість кошар серед степу з господарськими будівлями, названими на честь представників правлячої династії Ангальт-Кетену. Дві сотні колоністів відчували себе підкорювачами Дикого заходу, тож швидко пересварилися між собою, вимагаючи на батьківщині пенсій та преференцій. Ділянка №71 виявилася заважкою для невеликого герцогства, за 28 років видатки в п’ять разів перевищили надходження. Вівці «проїли» навіть спадок Катерини ІІ, який Росія дозволила Ангальту не виплачувати, а перерахувати на розвиток колонії на Півдні.

ЗОЛОТЕ РУНО

У степових районах України в середині XIX сторіччя вівцями займалися переважно німецькі колоністи. «Королями вівчарства» стали Фальц-Фейни, вихідці з колонії Елізабетфельд під Мелітополем. Ходили чутки, що вони не знають ліку вівцям, а рахують лише собак. Саме представник цієї родини Фрідріх Фальц-Фейн придбав у 1856 році асканійську колонію з 40 тисячами овець за 525 тисяч прусських талерів. Колоніст уже мав поряд значні землеволодіння, тож просто усував конкурента, з яким вів переговори ще з 1849 року. Його нововведення для прибуткової справи були простими – наймана праця і мийка шерсті на Дніпрі. Його онуки Едуард та Густав уже володіли стадом в 750 тисяч овець. Вівчарство хоча й ризикована справа, але не мало альтернатив.

Вирощувати зернові культури в той час було майже неможливо через кліматичні умови. Наприклад, у 1832–1833 роках в Асканії за 22 місяці не випало жодного дощу, часто нападала сарана. В екстремальних умовах люди були безсилі, будь-яке досягнення давалося ціною неймовірних зусиль. Приміром, у 1827 році за наказом херсонського поміщика Коблє протягом восьми днів близько 400 людей гучно ганяли сарану, поки вона не потонула в морі (на території сучасного Коблевого). Такий ентузіазм у підкоренні степу вітався владою. На підтримку влади розраховував і черговий нащадок Фальц-Фейнів Фрідріх Едуардович (1863–1920). Саме за його діяльності в степу вперше закладено артезіанські свердловини, проведено масове щеплення худоби. Звичайно, що особисті інтереси Фальц-Фейн ставив вище державних. Він вів тривалий судовий процес проти Сенату й домігся звуження на своїх землях Чумацького шляху з територіями для випасу волів та стійбищ чумаків із 5 верст до 500 футів. Щоправда, цей прецедент призвів до поступового занепаду потужної транспортної магістралі.

Перед Першою світовою війною королі степу планували спорудити залізничну гілку від лінії Харків – Мелітополь – Сімферополь, яка б проходила біля Асканії та прямувала до незамерзаючого порту Хорли (володіння матері Софії). Для внутрішньої залізниці, яка б проходила більшістю фальц-фейнівських володінь, шукали інвестора у Франції. Вже в еміграції, після громадянської війни, Фальц-Фейни схвильовано стежили за процесами навколо родинної справи. Свідченням, що не все так добре в господарстві, було хоча б те, що від сибірки почав помирати персонал колонії, коли за Фальц-Фейна від хвороб щеплювали навіть овець. 

РАЙ ДЛЯ ТВАРИН

Фрідріх Фальц-Фейн першим в імперії започаткував не лише естетичне, а й наукове явище – охорону й акліматизацію флори і фауни на заповідних землях – резерваціях незайманого степу. Подібних за розміром асканійському приватних зоопарків у Європі було лише два: поблизу Амстердама та Лондона. Володіння рідкісною твариною ще на початку ХХ сторіччя підкреслювало статус господаря. Англієць герцог фон Бедфорд єдиний у Європі володів оленем Давида, Фальц-Фейн з 1899 року першим у Європі утримував коня Пржевальського. Не просто володів, а врятував від вимирання дику азійську тварину. А ще дуже шкодував, що не народився раніше, аби зберегти дикого степового коня – тарпана, останній з яких вбитий у Таврії в 1876 році.

З іншого боку, різноманіття тварин впливало на пересічну людину: змінювалися стереотипи, формувалися нові уявлення, розширювався світогляд. Коли в 90-х роках ХІХ сторіччя вперше в Асканії оселилася чорношкіра людина – колишній цирковий поглинач вогню Томас, тварини стали в пригоді: негр користувався увагою слабкої статі, тож як превентивний засіб місцевим жінкам показали зебру, наголосивши, що «подібне може відобразитись від зв’язків з Томасом на дітях». Іноді пересічні мешканці не розуміли заможного власника, який знав прізвиська майже двох тисяч мешканців зоопарку, вважаючи його несповна розуму. Як було пояснити селянам, що вперше здійснені кільцювання птахів, штучне запліднення худоби, розведення страусів, схрещування й селекція диких та свійських тварин мають науково-практичний інтерес, цим цікаво займатись і на все це треба витрачати кілька десятків тисяч карбованців на рік. Хоча деякі й більш ніж розуміли: виходець із селян Клим Сіянко присвятив цій справі все життя: став завідувачем зоопарку та навіть отримав у подарунок від царя золотий годинник.

У квітні 1914 року Асканію відвідав імператор Микола ІІ. За вагомі здобутки родина Фальц-Фейнів була віднесена до спадкового дворянства, а Асканію імператор назвав раєм для тварин. Того року заповідник відвідало майже 5 тисяч людей. А подивитися було на що: зоопарк, природничий музей, археологічна експозиція та колекція зброї, солідна бібліотека, парковий комплекс, зоотехнічна станція, десятки нагород зі світових виставок, фальц-фейнівська худоба, півтори тисячі десятин нерозораного степу. Подейкують, що Іван Айвазовський малював море, вдивляючись в переливи ковили асканійських степів.

Радянська влада тривалий час не могла визначитися зі статусом «Асканійського дива» та з роллю її засновника. Реформований заповідник отримав назву Чаплі, а колишні співробітники були, переважно, репресовані, серед них і Клим Сіянко, названий у місцевих газетах «фальц-фейнівським холуєм». Ще на початку 1950-х років Олесь Гончар у романі «Таврія» називав Асканію затуманеною барською забаганкою, що перестала бути лише панською забавою і почала переростати своїх хазяїв-нероб. У 1951 році заповідник відвідав академік Трохим Лисенко, наслідком чого став експеримент із гніздового способу висадки дубів. Очевидці згадують, що завезли три самоскиди жолудів і вигнали все селище на їх висаджування. Надалі зменшили площу незайманого степу, а весь масив земель спробували пристосовувати під випас овець. Однак із часом усе повернулося на свої місця і Асканія-Нова знову стала заповідником дикої природи – раєм для тварин.

Шумей Олександр , Український тиждень № 28 (89) за 10.07.2009 р.