Київське сміття "викидатимуть" у повітря?

Еколог Пол Коннет : “Нема ніяких обгрунтованих підстав - ані економічних, ані екологічних - для того, щоб перетворювати три тонни малотоксичного сміття в тонну високотоксичного попелу”.

В Києві побудують другий сміттєспалювальний завод. Принаймні, такі плани існують і не приховуються. Постійна комісія Київради з екологічної політики затвердила проект будівництва сміттєспалювального заводу (надалі – ССЗ), про що й повідомили минулого тижня низка ЗМІ. За словами начальника Головного управління з питань житлового господарства Михайла Шпарика, економічні показники для нового об’єкту вже затверджені рішенням Київради. Завод планується побудувати у Деснянському районі столиці, на площі 5.05 га біля ТЕЦ-6 (відстань для найближчих житлових будинків тоді сягатиме 3.5 км). Продуктивність заводу становитиме 500 тисяч тонн побутового сміття на рік. Початок будівництва – 2008 рік, і за 36 місяців об’єкт має бути готовим. Вартість будівництва не повинна перевищувати 520 євро на кожну тонну заявленої потужності, тобто ціна ССЗ може сягати 260 мільйонів євро. З 20 липня починається конкурс інвесторів для будівництва цього заводу.

Дорого це чи дешево? Чи знайдеться інвестор на таку солідну суму? Чи позбавить новий об’єкт столицю України від болючої проблеми накопичення сміття? І чи буде він безпечним для киян і не тільки для них? Спробуємо розібратись, адже вже на початку втілення проекту, здається, почались „нєпоняткі”. Так, 18 липня 2007 р. у приміщенні колонного залу Київради відбулися громадські слухання щодо будівництва нового сміттєспалювального заводу на Троєщині. Подібні заходи з різних питань відбуваються щосереди і транслюються у прямому ефірі ТРК «Київ». Теоретично у передачі може прийняти участь кожен бажаючий, якщо вчасно запишеться, зателефонувавши до call-центру Київради. Проте, одному з київських активістів екологічного руху, попри бажання потрапити на „слухання”, так і не вдалося записатись на них – довелось потрапити у міськраду іншим шляхом. На заході непрошеного гостя здивував дивний результат інтерактивного опитування. Телефоном глядачам пропонувалось обрати один з трьох варіантів, а саме - «Я за сміттєспалювальний завод», «Треба новий полігон твердих побутових відходів», «Залишити все, як є». Виявилось, переважна більшість телефонуючих – за спалювання сміття. Що й не дивно, адже саме цей проект і просувався організаторами заходу як єдиний вірний. Що й не дивно, враховуючи стиль роботи ТРК «Київ», який фактично працює на Київраду і КМДА. Хоча насправді ставити питання вище вказаним чином – це приблизно настільки ж коректно, як „переконування” героїнею Фаїни Ранєвської дитини у відомому радянському фільмі: „Дівчинко, чого хочеш – поїхати з нами на дачу чи щоб тобі відірвали голову?”

Адже, насправді, вибір киянам пропонується такий – залишити все як є (а це жах, всім відомо), створити ще одне звалище (де саме і хто погодиться? наскільки його вистачить?) та створити знов таки ще одне звалище, але... на небі. Саме так, ”звалищем” (або помойкою) на небі” вже другий десяток років називають сміттєспалювальні заводи екологи спочатку Заходу, а згодом і Росії, і пострадянських країн. Історія ССЗ довга і драматична. Перший такий завод збудували у англійському Ноттінгемі ще у 1874 році. Проте розквіту вони чекали ціле століття, пік будівництва припав на 70-80 роки 20 сторіччя. В різних країнах вони приживались по різному, так в Німеччині на початку 90-х років було близько 50 ССЗ (і спалювали вони третину усього побутового сміття), в США – біля 170 (близько 15 % відходів побуту), тоді як в малоземельній Японії майже двома тисячами заводів спалюється до 75 % сміття. Спалювання твердих побутових відходів (ТПВ) у спеціальних печах, з використанням виділеної енергії для обігріву міст чи виробітку електрики довгий час здавався ідеальним варіантом вирішення проблеми лавиноподібного росту обсягів сміття. Але у 90-х екологічна громадськість стала різко тиснути на власників ССЗ. На думку експертів, ці об’єкти виявилися основними джерелами викидів у повітря стійких органічних забруднювачів повітря, у тому числі нині усім відомих діоксинів. Під тиском „зелених” у різних країнах Європи почалось або закриття сміттєспалювальних заводів, або їх радикальне переобладнання. На нові очисні споруди довелося витрачати суми, співставні з вартістю самих заводів. Виробники обладнання для сміттєспалювальних заводів переживали явно не найкращі часи – і почали активно просувати свої технології та устаткування до Азії, а також східноєвропейських країн. От тоді, в ході численних медійних дискусій та реальних акцій протесту проти небезпечних „ноу-хау” ССЗ і прозвали „помойками на небі” – мовляв, аби запобігати росту звалищ на землі, пропонується спалювати сміття і „викидати” його у вигляді токсичних димів у небо.

Загалом, у сміттєспалювальних заводів, при щільному аналізі, виявилося надто багато недоліків. Мало того, що вони були визнані небезпечними підприємствами, в районі яких проживання стає загрозливим для життя. Брудними виявлялись як повітря, так і вода – для роботи спалювальних установок її потрібно у великих кількостях, насамперед, для охолодження попелу. До того ж, сміття не згоряє повністю, а те, що від нього лишається (попіл, а також зола, яка уловлюється або не уловлюється – в залежності від ефективності фільтрів), становить від 5 % - на надсучасних заводах до 30 % на звичайних заводах, і стає високотоксичними відходами. Щоб сміття добре згорало, його потрібно підсушувати за допомогою природного газу. Більше газу – менше попелу і навпаки. Сміттєспалювальний завод насправді не виробляє енергію, а споживає її – а ще споживає воду, повітря, електрику, робочу силу.

Зрештою, недооціненим залишається й такий факт. В топках сміттєспалювальних заводів знищується те, що зовсім недавно було лісом (папір, картон), нафтою (полімерні вироби), бавовною, шерстю... Упаковка та самі товари служать людині дуже недовго, а потім зникають у полум’ї, ще й виділяють небезпечні токсини – хіба це не верх безглуздого господарювання, що неминуче призведе людство до колапсу? На жаль, дуже повільно, але все ж таки стає зрозумілим – світова економіка має орієнтуватись на таке господарювання, при якому якомога менша кількість вилученої з природи сировини використовувалась би максимальну кількість разів. Але прихильники сміттєспалювання (особливо власники заводів) у цьому якраз і не зацікавлені. Адже вилучення із сміттєвої маси лише паперу, картону та полімерної тари для їх подальшого рециклінгу зробить побутові відходи малогорючою речовиною - доведеться збільшувати витрати на спалення відходів. Про всі ці нюанси лаконічно виразився провідний західний еколог Пол Коннет : “Нема ніяких обгрунтованих підстав, ані економічних, ані екологічних, для того, щоб перетворювати три тонни малотоксичного сміття в тонну високотоксичного попелу”.

В Україні проблема сміттєспалювальних заводів не стоїть надто гостро, оскільки в радянський час їх не встигли набудувати. Всього на момент здобуття незалежності в країні було чотири ССЗ – столичний завод „Енергія” (побудований у 1988 році, запланованою потужністю 355 тисяч тонн відходів на рік), завод у Севастополі (1984 року, на 260 тис. тонн), Харкові (1984, 260 тис. тонн) та Дніпропетровську (добудований у 1992 році, 355 тисяч тонн). Усі заводи були типовими, із устаткуванням виробництва тодішньої Чехословаччини. В тяжкі часи економічної скрути початку-середини 90-х ці підприємства практично припинили свою роботу – навіть до останнього різкого подорожчання газу загальні витрати на паливо, електрику, воду, зарплатню персоналу, вивезення попелу та золу тощо не покривали доходів, які заводи отримували за те, що приймали на знищення комунальне сміття. Доходи ж від продажу тим же комунальникам пару для опалення та від реалізації вилученого металобрухту також не виручали. Відтак, окрім столичної „Енергії”, решта заводів опинилась на грані закриття, а то взагалі й закривалась час від часу.

Зрозуміло, що екологічні нормативи для заводів були, м’яко кажучи, не надто жорсткими – особливо стосовно уловлювання стійких органічних сполук. Небезпека сусідства „Енергії” з великим Харківським житловим масивом (де проживає близько 300 тисяч киян) стала популярною темою у місті, особливо напередодні чергових виборів. Так, ще у березні 2006 року закрити його протягом року-півтора обіцяв тодішній мер столиці Олександр Омельченко. Чи були ці обіцянки звичайним передвиборчим популізмом – хто знає? Адже позбутися заводу, який, попри його екологічну небезпеку і перманентну збитковість знищує 200 тисяч тонн сміття на рік (приблизно п’яту частину всіх побутових відходів, які породжує столиця), не так то просто навіть при щирому бажанні. Головне ж приміське звалище давно переповнене. Проте чи буде найкращим виходом влаштувати замість нього додаткове „звалище на небі” – дороге, небезпечне і безперспективне, то є питання риторичне. Майже, як за Ранєвською.

NB До теми, що робити із сміттям замість того, аби його спалювати, Інтернет-Репортер обов’язково повернеться.