Натура і культура

Сьогодні пересічний громадянин знає про ціни на газ і нафту, розуміє різницю між аверсом і реверсом, стежить за рейтингами політиків і новинами футболу, але погано уявляє принципову відмінність між річкою і стічною канавою, заповідником і лісгоспом, містом і скупченням будинків. Такий рівень екологічної культури влаштовує, на жаль, багатьох. Тих, для кого Україна — не найвища цінність, а територія особистих потреб.

Над київськими вулицями, поміж різних «соціальних» реклам, бачимо гасло: «Любіть Україну!». Розмальовані квіточками рожеві простирадла нагадують про почуття, які так проникливо висловили Шевченко і Сосюра. Відсутність пояснень сприймається як заклик любити її попри все: окрадену, спотворену, принижену, отруєну сміттям і хімікатами. Таке страстотерпництво не в українському характері, сформованому великою мірою під впливом краси рідної землі. Притаманні слов’янам пошуки сенсу життя невіддільні від образу природи. Коли вона гине, губиться відповідь на запитання: «бути чи не бути?». Кого ж це влаштовує?

За радянських часів вважалося, ніби людина панує над природою із допомогою догматів і техніки. Лише у 80-ті роки згадали слова Вернадського про ноосферу — сферу розуму, де людина житиме у злагоді з Природою. У «перебудовників» з’явилася ідея пожертвувати частиною власного комфорту задля порятунку, збереження і відродження природного середовища як фізичної і духовної колиски всіх жителів планети. «Зелений» рух примусив замислитися над майбутнім земель і вод. Була спроба запровадити систему безперервної екологічної освіти — від дитячого садка до вищого навчального закладу. Намітилися зміни в суспільній свідомості: природу треба берегти для нащадків. У Києві почали навіть окремо збирати харчові відходи, папір, скло тощо. Діяло Товариство охорони природи (за дер­жавний кошт), з іншого боку — неформальні «зелені» невдовзі прийшли до парламенту.

Напевно, «зелений» рух і навіть екологічні знання заважали. Кому саме — неважко зрозуміти, переконавшись, у чиїх руках опиняються найкращі шматки угідь України: морські узбережжя, карпатські ліси, мальовничі околиці міст. Якщо в Німеччині, Австрії, Данії природоохоронні спілки і партії відіграють помітну роль у суспільстві, то про наших уже майже не чути: їхні лідери були спокушені державними посадами й хаптурами забруднювачів довкілля, залишилися окремі ентузіасти. Торік вони прибирали Труханів острів під керівницт­вом… посла Нігерії! Забуто експерименти з ековихованням: для школи воно тепер не є обов’язковим, а випускники вишів мають, у кращому разі, уявлення про стандарти повітря, води, харчів, але не про різноманіття життя на Землі.

На чому ж зосереджується увага громадськості, збайдужілої до винищення природних комплексів, забруднення довкілля? Можливо, на демографічній ситуації, зменшенні народжуваності? А може, на поширенні СНІДу чи сухот? Або на стрімкій деградації та зубожінні села? Пекучі проблеми залишаються, у кращому разі, на другому плані. Натомість політизовані, гранично формалізовані державною «елітою» ЗМІ перемикають увагу читача, глядача, слухача на безліч тимчасового і дріб’язкового, пережовуючи новини про ціни на енергоносії, про парламентські сварки, професійний бокс і футбол, зі сфери шоу-бізнесу і моди — на все, крім вічних цінностей, без яких годі говорити про здоров’я нації чи про державність… Ті, хто вважає Україну зоною культурного лиха, все ж бачать наслідки, а не причину. Двійки з історії, природознавства та географії — ось де початки духовного дилетантизму.

Маючи природне середовище, багатше і здоровіше, ніж у більшості інших країн, ми бездушно знищуємо його, а тим часом ті, кому пощастило менше, успішно відроджують довкілля, спираючись на чинне природоохоронне законодавство. До Рейну повертаються осетри, але про дніпровську білугу та стерлядь навіть не згадуємо. До речі, норми наших законів теж аж ніяк не гірші — якби їх тільки виконували. Хто зважає на недоторканність водоохоронних смуг уздовж великих і малих річок? Згадаймо хоча б трагедію Кончі-Заспи. Колишньої, бо нині її вже важко впізнати.

Єдиний уцілілий комплекс правобережних озер, гаїв і луків — визнаний наукою еталон природи Середнього Подніпров’я — на межі зникнення. Сьогодні найкращі його угіддя засипають піском під ділянки для дач, а решту теж ділять між майбутніми забудовниками. Питання «навіщо в Кончі дача, якщо самої Кончі не буде?» — не для оскаженілого нувориша. Його снобізм і зажерливість сильніші за логіку, не кажучи вже про почуття прекрасного. А що ж громадськість, влада? Письменники, небайдужі депутати різних рівнів, за підтримки обласної ради і держадміністрації, вже кілька років борються із цим неподобством, але суд і закон досі не захистили історичну місцевість, перлину столиці і всієї країни.

До її знищення долучився навіть футбол! Виглядаючи цілком респектабельно з боку Столичного шосе, база ФК «Динамо» до непристойності забруднює довкілля по периметру своєї огорожі. Різний непотріб, включно із газонною травою, звалюють просто в лісі в таких кількостях, що доводиться пригортати землею. Це для функціонерів дрібниці в порівнянні з «вищою» метою, та й іноземні гості не помітять. З них вистачить стану доріг і хідників, відсутності туалетів, щоб рознести по світу враження про країну — організатора чемпіонату Європи. А спотворена і отруєна Конча-Заспа залишиться нам — разом зі світлою мрією про єврочемпіонство.

Досвід спілкування різних неформальних об’єднань і окремих небайдужих громадян з Мінприроди показує, що Головна державна екологічна інспекція, як і решта офіційних установ, не має важелів запобігання екологічним злочинам. Якщо ж доходить до фактичного нищення довкілля, радять подавати до суду. Але тоді вже громадянинові не до судової тяганини — бодай урятуватися… У 50—60-х роках, коли будувався злощасний дніпровський «каскад», зони затоплення покинули понад мільйон жителів. До чого призведе сучасне екоцидне свавілля, можна тільки здогадуватися. Але найприкріший здогад — чиниться воно свідомо. Спотворення Кончі-Заспи та інших прекрасних місцевостей і урочищ має на меті позбавити їх (за фактом непридатності) статусу заповідних зон і рекреаційних територій загального користування і забудувати, скориставшися орендою землі з подальшим її викупом. І це не сценарій футурологічного трилера, а наша реальність. Створюється організаційно-вольова і правова пустка, якої не заповнити тільки 16-ю та 50-ю статтями Конституції про обов’язок держави щодо екологічної безпеки та нашого з вами права на здорове довкілля.

… Продаємо японцям свою квоту промислових викидів. Тобто хтось забруднюватиме атмосферу замість нас. Але права на забруднення власної землі і води не продавали і не дарували, здається, нікому! З огляду на це, чи не краще кожного «продуцента» сміття зобов’язати забезпечити його утилізацію, розробивши для порушників систему екологічних сплат та інших вагомих санкцій, аж до позбавлення права на оренду чи володіння? Тобто боротися з ганебним явищем законними засобами, спрямовуючи до бюджетів усіх рівнів відповідні штрафи та компенсаційні відрахування. Тоді рідна природа, а з нею і совість законодавців стануть хоч трохи чистішими.

Зрозуміло, що для розв’язання проблеми, яка має багато культурних і моральних аспектів, замало самих тільки економічних заходів. Рік тому католицька церква офіційно визнала забруднення природного середовища одним зі смертних гріхів. Чому б не згадати про захист Світу Божого й тим православним, в яких іще не зникла потреба у покаянні? На жаль, більшість можновладців тільки декларує віру на Різдво і Великдень… Ритуали як замінники ідей і конкретних справ дедалі виразніше стають ознакою часу. Ритуалізм заважає дбати про зміцнення держави та її екологічну безпеку. А покладання вінків до пам’ятників допомагає забувати про велике від ювілею до ювілею. Скажімо, є пам’ятник Вернадському і бульвар його імені. А хто сьогодні пам’ятає, що передбачав цей великий учений? Тільки ми з вами, читачу, але цього замало. «Сфера розуму», про яку мріяв Володимир Вернадський, є вищим рівнем стосунків жителів Землі, але для цього маємо усвідомити свій органічний зв’язок із довкіллям і культурним середовищем. Тільки це відкриває перед Людиною історичну перспективу.

Андрій Топачевський,  Дзеркало тижня № 16 (744) 30 квітня — 15 травня 2009 р.