Півтори доби під реактором

До пекла Чорнобиля я потрапив 4-го травня. Тодішній начальник відділу пожежної охорони підполковник Б.Чумак направив мене з групою працівників пожежної охорони Житомира на виконання завдання безпосередньо на атомній електростанції. Мене призначили командиром цієї групи.

 Тож травень 1986-го почався для мене під знаком “важкої води”. Напруга була неймовірна. Що вирізнити з тої фантастичної реальності? ...6-го травня вранці нас, житомирян, киян та хлопців із Білої Церкви (по дві машини) знов викликали на особливе завдання. Перед виїздом ми попросили нові костюми, але нам їх не дали, бо не було. Добре, що хоча б мали на шмаття браковані панчохи. Повдягали їх на голови, та й поїхали. Нас зустрів генерал-майор В.Соколов. Він пояснив, що ми маємо відкачувати воду з-під реактора. Почали готувати автомобілі. А наш, як на зло, “не хоче” вибирати воду на два рукави. З’ясовується, що по дорозі сюди прогоріла і наполовину перекрила отвір маленька прокладка. Тому і не було сили всмоктування на два рукави... Після усунення несправностей ми поїхали на річку тренуватися. Генерал нас знайшов там, насварив, що поїхали без його особистої команди у радіаційно небезпечну зону і відправив назад до частини. А ввечері привезли дані про радіаційну обстановку – там, де машина стоятиме у приміщенні – 50-60 рентгенів. Це якщо ворота зачинити. На виїзді з приміщення – зліва і справа – більше 1000. А де проходитиме магістральна рукавна лінія – до 600 рентгенів. Того дня ми отримали від генерала Соколова завдання, що виконуватимемо на АЕС: на п’ятьох машинах поїдуть 5 водіїв, качатимуть воду, а 20 солдатів прокладуть рукави на півтора кілометра. Офіцери, мовляв, лишаються. Проте ми сказали генералові, що ми поїдемо зі своїми водіями... Слідом за бронетранспортером під’їхали прямо до парадного входу на ЧАЕС, спустились у бункер, де перед цим штаб розміщувався – бетонна підлога й 16 табуреток. Роздав нам лікар таблетки, порадив спирту випити, хто скільки подужає, і поїхали ми до реактора. Хлопці з Білої Церкви першими свою машину під’єднали, і пішла вода в очисні споруди. Незабаром, коли зачинили ворота, машина трохи попрацювала в приміщенні і заглухла. А тут ще і водій наш зник десь. Потім з’ясувалося: знепритомнів, забрала його “швидка”. Це й не дивно, з їжі – сухарі та горох у томаті, води нема зовсім, лише десятиденний кефір... Побігли ми з капітаном П. Зборовським темними тунелями попід реактором до машини, й довго не могли зрозуміти, чого вона не працює. Потім Дяченко з Білої Церкви здогадався, відчинив ворота. Але це все одно означало, що машину треба вже міняти. Тож підійшла черга до житомирської техніки. І знов усе треба під’єднувати. Ми з солдатами все заново зробили – працює машина. Хоч перепочили трохи. Але двигун таки перегрівся... Взяли з покинутих машин інструменти й ліхтарі та знов тунелями полізли. Шукали по розбитих трубах води для радіатора, ледь націдили відро. Мало. Тоді прив’язали його до мотузки, набрали ще сім відер тієї ж радіоактивної води, яку викачували, та й залили в радіатор танкового двигуна. Налагодили, здається. Повернулися до бункеру, перекусили, а тут нова тривога. Від великого тиску та тривалої роботи потріскалися рукави. Згодом хтось ще бронетранспортером їх переїхав і порізав. Довелося лагодити. Всі з наших тією радіоактивною водою тоді окропилися. Тільки 8-го травня о другій годині ночі приїхала зміна. На БТР групу вивезли зі станції, розмістили у Чорнобилі в гуртожитку, ми там і поснули прямо на підлозі. Зранку нас вишикували, поздоровили. Рядовим та сержантам по 1000 карбованців дали, а офіцерам обіцяли по зірочці. Забули, правда, бо я майора тільки через рік одержав, причому з іншого приводу...

А в Іванкові нас уся лікарня в сльозах зустрічала з квітами. Люди знали, що могло трапитися. Нагодували нас, шампанського та коньяку нанесли. Звісно, обстеження, аналізи. Прибув я в наш табір, а там уже подейкували, що Антонюк загинув. Того дня я ще взяв довідку для водія, котрий знепритомнів, що ніякий він не дезертир, просто хворий. Його відправили до Києва в інститут радіології. Та й колег, котрі відкачували воду, після обстеження теж госпіталізували. Мене розшукували, щоб відправити в Київ на лікування, бо аналізи були погані, але я повинен був своїх підлеглих, за яких відповідав, доставити до Житомира. Тож, за погодженням із начальником зведеного загону, забрав із Іванкова земляків. 9-го травня вже й повернувся. Місяці у нашій лікарні відлежав, ще місяць у Києві, та потім не раз довелося лікуватися. Здоров’я у мене кепське. Хіба ж ми тоді береглися? Там одна думка була – тільки про завдання. Це як на пожежі. Швидше, швидше! Мерщій! І все. Однак шкодувати тепер немає за чим. Ситуація була надзвичайна: або-або. Помилок і зволікання допускати не можна було. Катастрофа вимагала жертв, і ми йшли на них свідомо...

Передчасно йдуть із життя чорнобильці. На жаль, 57 житомирських працівників пожежної охорони, серед яких і Олександр Ткаченко, вже померли, 76 стали інвалідами. Занадто гіркий присмак тієї радіації...