"Брехали, брешуть і будуть брехати"

Якихось півгодини і фосфорні бомби вибухнули б у Львові. Місто прикрили собою селяни. Правда із зони ураження. Фото

Приїхали. Кислий запах забив дух. Фосфор? Ні, стерня по скошенім ріпаку. Уздовж поля – свіжовторована дорога. Перша пожежна машина тут загрузла. Тепер дорогі іномарки – як по асфальті. Поки пожежники виплахали свого ЗІЛа, фосфорний вогонь розгорівся. Вони не знали, що горить. Вони були першими. Ім судилось найважче. Саме вони відчепили вцілілі цистерни від перевернутих. Фосфор міг потрапити на руки, біло-фосфорний дим роздирав горло. 14 перших рятувальників і троє медпрацівників зазнали тяжкого фосфорного отруєння. Згодом довідався: уражені білим фосфором люди вмирають повільно і в муках. Чи то правда, чи то легенда, але то були місцеві пожежники з Буська і Олеська.

            У розташуванні штабу жодної палатки з червоним хрестом. Лікарі у приватній розмові: могли б і обладнати, бо медичну допомогу доводиться надавати просто у швидкій. Міністр оборони Гриценко хвалився, що готовий розбити госпіталь. Чого зволікає? Працювали дві медичні бригади – МНС і «Залізниці». Щойно від’їхав на джипі Кузьмук. Аж ось якась метушня. Одному з рятувальників стало зле. Ноші. Машина швидкої допомоги. Вслід за джипом.

Кузьмук налякав Європу новим Чорнобилем. Не помилився. Перша зустріч дорогою в Ожидів. Щойно виїхали з історичних Глинян, де за королів збиралося польське ополчення. Пані Слава із сусідньої Полтви: «Коли Чорнобиль вибухнув, ніхто нічого не казав. А хіба нам хтось правду скаже? Тільки фельдшер попередив, щоб повивозили дітей.

            20 км до Ожидова. Під’їжджаємо з-під вітряної сторони. Фосфорних хмар тут не бачили. Вулиці напівпорожні, люди насторожені, діти – де-не-де. «Дядьку, Ви з Глинян?», «Так». «Фосфору не боїтесь?», «Та чого боятися. Тільки сказали, води з криниці не пити і худоби не виганяти».

Виїхали з Глинян. Село Балучин. На узбіччі – дві фури з київськими номерами. «Яким дивом тут?». «Хотіли об’їхати заражену територію». «Страшно?». «Авжеж, коли бахнув Чорнобиль, нас хтось попередив? Аніхто, і ми їхали зараженими дорогами».

            Наш П’ятак, керівник обласного штабу порятунку. Коли побачив дим по перших двох годинах по вибуху, злякався. Не говорить про це, але мовчить саме про це. Полум’я мало таку силу, що пожежники у перші години були безпорадні. Одна рейса набула форми капелюха у перерізі – фосфор викрутив. І клуби смертоносного задушливого білого диму. Не злякаєшся тут… З емоціями впорався. І вид у нього здоровіший, дарма, що третій день і в камуфляжі. Ніж в Олійника, дарма, що в білому і щойно з Криму. Фосфор сумління гризе із середини? Помилилися. Наступного дня Олійник відбув… у кримську Левадію на засідання РНБУ. Знайшли, де засідати. Людолюби.

15 км до Ожидова. Красне. Все тихо, дітей повивозили. Худоба жива і пасеться. Заправка працює, на елеваторі – гори збіжжя. Біля бару – люди. Побачивши львів’ян у пов’язках – сміються. До Ожидова – далеко. Відстань – річ відносна. Навіщо у Львові замикати вікна, якщо 18 липня за метрів 400 від місця аварії у Західному Бузі купався гурт дітлахів. Хотіли сфотографувати – сховались. Але це було потім, через годину. А поки дорога врізалась у поля з перелісками. Вдалині туманний обрис не менш історичної Жулицької гори – плоскогіря Вороняків. За нею Свята гора, на ній — монастир, за місцевою легендою, у цьому місці являлася Богородиця.

            Високий щебеневий насип посеред лісу. Потрощена колія. Якщо обличчям до Ожидова, то за спиною намети рятувальників і Львів, по праву руку – стомлені, але бадьорі рятувальники. Жодного у пов’язці. Кремезні чоловіки. Ні, один таки є. Лежить горілиць на насипі та стогне. Йому радять скинути пов’язку. Жарти такі. Кожен другий – голий торс. У резиновому захисному костюмі у 35-градусну спеку – тяжко. Одна група рятуальників тримається окремо. Збірна команда з Кривого Рогу, Дніпропетровська... У них спецобладунок і досвід. Вони безпосередньо оглядають цистерни на наявність тріщин. По ліву руку – білою піною вкрито 500 кадратних метрів розлитого фосфору. Тільки но піна сходить, фосфор загоряється одразу. Воду підвозять пожежні поїзди. Цистерни розкидані, як жовті бомби. Якихось півгоди, і вони вибухнули б у Львові. І тоді б якийсь казах рекомендував би зробити зі Львова фосфорний могильник, як вони тепер радять вчинити в Ожидові.

3 км до Ожидова. Село Петричі. Дядько на велосипеді. «Хмару бачили?», «Так, думав, що скирта горить». Нас наздоганяє бусик у супроводі іномарок. Говорить Дмитро Кутянський, пенсіонер-залізничник із Петричів: «Ні ваше радіо, ні телебачення львівське не об’явило аварію. Тільки 5 канал. Отака вся наша львівська демократія. І Кузьмук командує зі Львова, а не із Закомарья, з місця трагедії. Посидів півгодини і втік до Львова, до кабінету і командує по мобілці. Нас не враховують, що ми є в зоні трагедії. Три кіломентри від епіцентру». Заради справедливості – Кузьмук у цей момент проводив засідання штабу у полі біля цистерн. А про радіо – це в яблучко. Коли у перші години аварії еменесники вирішили попередити людей через проводове радіо, з’ясувалось, що такий канал оповіщення у тутешніх селах практично відсутній. Жінка із натовпу: « Ми всі знаємо, що важкі метали поширюються без вітру Хто нас попередив? Ніхто. Подзвонили, не виганяти худоби. На другий день. Ми на пшениці сиділи. Бачимо хмара стоїть стовпом. Ми чули вибухи, а наші діти в річці купалися». Про причини трагедії. Ференц Ольга, мешканка Петричів: «Халатність, друге, ми віримо Рудьковському, що міг бути теракт на Західній Україні перед виборам. Дмитро Кутянський: «Нову путь поставили, там капітальний ремонт ішов, незакінчена робота була, виброс путі стався». А далі про владу:

«Рудьковський такий самий спеціаліст, як і Шуфрич. Дали пару баранів і одного інструктора. Отака наша влада, нема за кого голосувати».

Місце аварії. Біля повороту з дороги у поле мешканці Петричів, які нас обігнали, влаштували пікет. До палаток штабу і рятувальників їх не пускає міліціонер, перший міліціонер, якого ми побачили. Чекають на Кузьмука. Недавно йому довелося пити воду із криниці на очах селян, які її принесли. Найкращий аналіз. Селяни ще трохи почекали, пересвідчились, що Кузьмуку нічого не є, і розійшлися. Для журналістів, як не дивно, жодних перепон. Перше, що впало в око – автобуси із сателітарками. «Інтер», «1+1», ще якісь телеканали. Журналісти мокрі від поту під безжальним сонцем туди-сюди з мікрофонами. Таке враження, начебто знімають кіно. Медіазація повна. Населення залякане. Саме закінчилось засідання штабу. Кузьмук у камуфляжі сховався між наметами. Олійник увесь у білому. Останнім між палатки пошкандибав П’ятак. Нікого в пов’язці. Жодного. Наш фотокор, який натягнув пов’язку ще в Глинянах, одразу став об’єктом пильної уваги. Підозрілі погляди. Котрийсь із полковників не втерпів: «Скинь, бо задихнешся». Фотокор зламався. А як тримався, усю дорогу своїм виглядом відлякував селян. Наступного дня з’явилася інформація: шестеро журналістів потрапили у лікарню. Фотокор того дня також був на місці трагедії: усім роздавали пов’язки.

Ожидів. Найближче подвір’я. Дядько Іван теше свиням. Розказує, дим був такий, що можна було задихнутися. Спалахів фосфору було кілька і щораз страшні хмари. Фосфорний дим їдкий і пекучий, ледь можна дихати — свідчення очевидця. У нього грижа. До сільської ради, де медики зі Львова, за чутками, проводять медогляд, – годі дійти. Ні його, ні дружину медики не оглядали. Зрештою, ми не зустріли жодну людину, яка б пройшла медогляд. Правда, до дядька Івана приходив ветеринар, взяв з корови кров на аналіз. Корову два останні дні годують тільки сіном і грисом, молоко – свиням. Прийшов його односелець. «Київ бреше, Львів бреше і в сільраді брешуть». Як вирок. Вийшов з хати дядько Іван. «Щойно Кузьмук по «5 каналі» сказав, що всьо можна їсти і пити воду з криниць. Бреше».

10 година вечора. Сільська рада в Ожидові. Голова поспішає на прямий ефір для «5 каналу». На її думку, добре, що не провели повну евакуацію, бо тоді б селу відрізали б газ. І що робити людям? Чи дадуть компенсації? Навряд, бо треба, щоб територію заразило як слід. Дітей — вивезли, худоба — жива. Хворі? Є.На апендицит, на тиск. Отруєнь? Ні, нема. На велосипеді під’їхав якийсь чоловік. «Чому в селі немає хліба?». «Розкупили. Не галасуй». «А маршрутки їздять?» «Почали». Заступник голови районної ради, який також тут, переконує, що хмара пройшла так, що отут заражено, а там – ні.

            Підійшла, ні, ледь причовгала бабуся, з виду їй років 150, ані шелесне, а вона хитається, прибита до землі, опирається на костур: «Лікарі тут приймають?» «А що у вас?» «Хребет болить» «Бабцю, лікарі будуть завтра, йдіть в медпункт, він ще працює». Пішла, ні, ледь почовгала у невідомість, звідки і прийшла. Фосфор їй не зашкодить. Навпаки, аварія подарувала їй останню нагоду – побачити львівських лікарів.

Дорога додому. За сто метрів від місця катастрофи комбайн молотив пшеницю, а кілометрів за 5 обрій розрізав силует Білої гори, під якою в Підлиссі народився Маркіян Шашкевич, а далі ми побачили молоду маму, яка з двійкою донечок у супроводі волохатого бровка вийшла асфальтом у поле провести яскраво червоне західнє сонце.

18 липня, Віктор Шаповал, Андрій Павлишин, Юрій Мориквас.