Оптимістична трагедія Чорнобиля, або За болотами, гатками, за бобровими хатками

Минуло вже двадцять два роки від дня Чорнобильської катастрофи... Вік зрілого повноліття... Скорботна це дата. Але водночас по-своєму й життєствердна. Бо, попри все — втрати, розчарування, біль, ми все-таки вижили, вистояли і, зализуючи рани, будуємо свою державу, Україну. Багато з нас втратили найдорожче — близьких, родичів, друзів, зрештою власне здоров’я, багато, хто й нині ночами плаче в подушку за незворотними втратами, але згадаймо — яким апокаліпсисом нас лякали двадцять два роки тому! Та досить нам було тоді лише злякатися, на мить запанікувати, і половина б вимерла лише зі страху або їх просто затоптали б ті, хто рятувався б за всяку ціну, навіть ступаючи по чужих головах.

Так, ми ще довго видихатимемо наслідки тієї катастрофи. Проте нехай читачі не сприймають це як блюзнірство чи нерозуміння ситуації і вибачать мені — чорнобильська катастрофа якоюсь мірою стала і націєтворчим фактором. Бо нації, їхню історію формують не лише тріумфи і перемоги, а й трагедії. Вважаю, що як самовидець тих подій, котрий був на Чорнобильщині і в день катастрофи, котрий пропрацював там як керівник Чорнобильської групи спеціалізованої історико-культурної експедиції МНС у перервах між лікарнями не один рік життя, я маю моральне право сказати — найважчі часи вже позаду.

Одним із доказів цього є розкішні котеджі, збудовані не під Києвом, а в селі Страхолісся колись Чорнобильського району, біля загорожі з колючого дроту, яка відділяє зону відчуження від звичайного світу. Отже, радіаційна обстановка тут нормальна, можливо, навіть краща, ніж у Києві. Їхніх власників — київських (та й не лише київських) багатіїв не лякають написи на табличках загорожі на кшталт «Небезпечно! Радіація! Вхід заборонено!» тощо. Вони чудово знають реальний стан речей, зокрема й рівень радіаційного забруднення, бо, перш ніж укласти сюди мільйони гривень, провели відповідну експертизу. Адже лише ціна землі в цьому мальовничому селі на березі Київського моря нині сягає кількох тисяч доларів США за сотку. Звідси, від Страхолісся до Києва, понад 100 км шосейної дороги, а по Дніпру — менше 70 км. Година ходу для теплохода на підводних крилах. Тож власники цих палаців розуміють, що всі ці застережливі написи й попередження нині не більше, ніж страшилки для сторонніх, щоб жити не заважали. Про це свідчить і постанова про створення у верхів’ї Київського водосховища, тобто в зоні відчуження, спеціального елітного мисливсько-рибальського господарства (заказника) для «обраних», аби заборонити там промисловий вилов риби. А це ж найкращі, найбагатші угіддя Київського моря, нерестилища, тут і риби найбільше, і раків, і дичини всілякої.

…Одвічне колесо Життя. Природа швидко заліковує рани, та й адаптаційні можливості людського організму виявилися значно більшими, ніж перед­бачали фахівці. Можна сказати, що всі ми більшою чи меншою мірою пристосувалися до радіації.

А у великодні дні наче оживають покинуті й пограбовані села Чорнобильщини. Бо раз на рік тут стає багатолюдно: навесні, після Великодня, тут справляють поминки, сюди на гробки з’їжджаються колись евакуйовані люди з усіх країв, щоб віддати належне тим, хто пішов зі світу цього, зустрітися з родичами, друзями, колишніми сусідами. Тоді найлюднішими місцями в зоні відчуження стають цвинтарі, сюди з’їжджаються тисячі людей. І так триває аж до Зелених свят, до Трійці — тоді в деяких селах Чорнобильщини відбудуться традиційні обряди, що збереглися з дохристиянських часів, — русалії, водіння Куста, нічні гуляння на могилах пращурів. Це незабутнє видовище, скажу я вам. Воно й не дивно, якщо згадати, що українське Полісся є центром творення слов’янства, тобто цілої цивілізації. У післявеликодні дні людей на Чорнобильщину вабить історична пам’ять, сила звичаїв, духовна потреба, віра. У ці дні при зустрічах на могилах, бува, складаються нові сім’ї — знайомляться й закохуються вже хлопці й дівчата, які виросли після катастрофи. У зоні відчуження народжуються діти. Життя триває, і лише свіжі могили похованих тут відповідно до заповітів колись евакуйованих нагадують про його плинність. Переселенці, згідно з їхньою волею, після смерті повертаються в рідне село — під хрестом, уже назавжди. Цей нестримний потяг до рідної землі навіює певні думки.

Чи не варто призупинити програму переселення людей з радіаційно забруднених територій, яка за 22 роки реалізації довела свою неспроможність? Адже не випадково значна частина переселенців повертається до рідних домівок, а чимало їх вимерло на нових місцях, не витримавши евакуаційного стресу. Траплялося й таке, що вивезених із «зони» людей селили в місцях, де радіація виявлялася більшою, ніж удома. Якщо зважити, що переселення лише однієї особи коштувало офіційно 40 тисяч доларів, то неважко підрахувати, що цій «середньостатистичній людині» можна влаштувати цілком якісне життя й на забрудненій території за набагато меншу суму. Значна частина (якщо не половина) житла, призначеного для переселенців із радіаційно забруднених територій, використовувалася (і використовується) не за призначенням. Житло часто отримували люди, які не мають на це жодного права. Ще 1996 року, через десять років після Чорнобильської катастрофи, за офіційними звітами, було збудовано вже понад 150 відсотків потрібного для відселення житла, тобто в півтора разу більше, ніж треба. Отже, в кращому разі один будинок чи одна квартира потрапляли за призначенням, інші йшли «наліво». Вигідна оборудка, що й казати, якщо зважити, що й досі своєї черги на переселення чекають іще багато тисяч родин із так званих радіаційно забруднених територій.

Рішення про можливу реевакуацію населення в частину виселених сіл було ухвалено ще восени 1986 року, після докладного обстеження території зони відчуження, коли з’ясувалося, що її радіаційна забрудненість дуже нерівномірна, й значна частина її, зокрема на південь і схід від Чорнобиля, практично «чиста» й відповідає верхній межі встановлених для цього нормативів. У переліку населених пунктів, придатних для реевакуації, а простіше кажучи, повторного заселення було шістнадцять сіл Чорнобильщини.

Ще в лютому 1998 року керівництво МНС України однозначно офіційно заявило, що «значна територія зони відчуження цілком придатна для нормального життя, вона практично чиста від радіації». Від себе додам — з Чорнобилем включно. Так вважає група авторитетних учених-фахівців. Варто було б запозичити досвід сусід­ньої Білорусі, де, за повідомленням преси, «величезний лісовий район Білорусі, заражений у ході аварії чорнобильського реактора, став місцем енергійної заготівлі палива для електростанцій. За угодою між урядами Білорусі і США тут буде побудовано першу дослідну теплостанцію, де пройдуть перевірку нові методи спалювання зараженого палива, які запобігають випаровуванню радіоактивних осадів. Намічено будівництво сотень таких станцій, що дасть змогу очистити 19 тис. кв. км зараженого лісу за найближчі 30—40 років». І нікого не потрібно переселяти — люди самі переїдуть, якщо добре платитимуть за роботу. Добровольців, які зголосяться повертати цей край до життя, не забракне.

Ще 2000 року група авторитетних фахівців оприлюднила в офіційному «Бюлетені екологічного стану зони відчуження та зони безумовного (обов’язкового) відсе­лення» однозначний висновок: «...У 2000 році на більш ніж 40% території зони відчуження можуть бути зняті будь-які обмеження, а до 2005 року ця частка досягне 55%. Якщо ж зберегти деякі дуже необтяжливі обмеження і контрзаходи (головним чином сільськогосподарські), то розмір територій, непридатних для переселень, «стиснеться» до 5—10-кілометрової зони навколо ЧАЕС» («Бюлетень...», №15, березень, 2000 р., стор. 49).          Як писав колись академік Микола Амосов, наслідки Чорнобильської катастрофи були перебільшені, як мінімум, утричі. Здавалось би, все зрозуміло, а тим часом зону відчуження не квапляться повертати до нормального життя. Чому?!

За два десятиріччя у ставленні до чорнобильської катастрофи та до подолання її нас­лідків в Україні сформувалися два принципово відмінні напрями, що їх репрезентують досить-таки потужні угруповання вчених, господарників, бізнесменів, політиків. Перші, наче керуючись приказкою «чим гірше — тим краще», свідомо перебільшують її наслідки і залякують не лише громадян України, а й світову спільноту постчорнобильськими жахами, поширюючи необ’єктивну, тенденційну інформацію, аби вибити додаткові асигнування, пожертви, лобіювати вигідні проекти. Вони будь-що стараються законсервувати «статус-кво» в зоні та біля неї, аби й далі розкрадати її (а там є ще багато чого вартісного, насамперед різні метали). Щороку після перевірок Генеральна прокуратура надсилає відповідні подання до МНС України та інших інстанцій про численні «зловживання» в зоні відчуження, які правильніше було б назвати злочинами. Однак це мало що дає. Вони не зацікавлені в поверненні зони відчуження до більш-менш нормального життя. Така позиція, на мою думку, підриває, виснажує економіку України і є антидержавницькою. Другий напрям (я б назвав його об’єктивно-державницьким) обстоюють теж не менш авторитетні фахівці — їхню позицію (зі своїми пропозиціями) я й висловлюю в цій публікації, оскільки вона збігається з моїми переконаннями.

На території зони відчуження — сотні тисяч гектарів лісу, тисячі гектарів так званих згарників. На них — мільйони кубометрів дров (викорчуваних обгорілих пошкоджених дерев, які дурно пропадають). Чому б не налагодити тут переробку деревини й виготовлення цінного палива у вигляді брикетів — адже сировини тут вистачає. Зрештою, можна просто заготовляти тут дрова (та й ділову деревину) за рахунок санітарних рубок. Тут-таки — сировина для паперово-целюлозної промисловості. А все це сотні, якщо не тисячі, нових робочих місць. Якби створити тут потужний лісопереробний і лісовідновлювальний комплекси, це забезпечило б і заселення безлюдних нині сіл насамперед південної частини Чорнобильщини. Не кажу вже, що майже на всій території зони відчуження і прилеглих землях можна вирощувати ріпак, хміль, льон, різні технічні культури, розводити коней, іншу худобу тощо. Україні бракує енергоресурсів? Отже, треба добувати торф, будувати нові реактори на атомних електростанціях.

Взагалі в зоні відчуження успішно працює потужне державне підприємство «Чорнобильська пуща». Його працівники і ліси охороняють від пожеж та браконьєрів, і санітарні рубки проводять, заготовляючи деревину (а вона тут, як правило, радіацією не забруднена), і нові лісові насадження плекають — уже тисячі гектарів засадили. Якщо врахувати, що Україні вкрай бракує лісів (для порівняння — коефіцієнт залісненості України становить 14 відсотків, а у Федеративній Республіці Німеччині — 30), то сотні тисяч гектарів «Чорнобильської пущі» для нашої держави не будуть зайвими. Тим більше що ліс є найкращим природним радіопротектором. А доки цьогорічні саджанці стануть повноцінними деревами, мине півсотні років. Тож «Чорнобильська пуща» працює і на майбутнє. Але для того щоб підприємство якнайповніше використовувало свої можливості, потрібна бодай стартова фінансова підтримка держави і відповідна законодавча база. Тоді в перспективі воно цілком може стати прибутковим господарством. До речі, ще 19 квітня 1996 року було ухвалено постанову Верховної Ради України за №127/-96-ВР, в якій, зокрема, сказано: «Підготувати пропозиції щодо реабілітації забруднених територій, поступового повернення їх у народне господарство. Разом з Академією наук України розробити пропозиції щодо перетворення зони відчуження на прибуткову». Відтоді минуло дванадцять років, з’являлося ще багато подібних постанов, указів президента України, та жодних зрушень у плані втілення їх у життя. Найпоказовіший приклад — нинішня ситуація навколо Державного спеціалізованого виробничого комплексного підприємства МНС України «Чорнобильліс», згідно з указом президента реорганізованого і перейменованого в «Чорнобильську пущу». Здавалося б, цей указ і реорганізація мали б сприяти зміцненню й розвитку цього, не побоюся сказати, чи не головного підприємства в реабілітації зони відчуження. Але, на жаль, вийшло, швидше, навпаки. Так, фінансування першого півріччя цього року «Чорнобильської пущі» становить лише 86 відсотків від торішнього. Працівники підприємства отримують лише частину зарплати, та й то із затримками, а вона на підприємстві становить у середньому лише 1500 гривень. Навіть формально виділених коштів на пальне і техніку не видають, отож нема на чому працювати. Якщо держава не виплатить «Чорнобильській пущі» три мільйони гривень на зар­плату на другий квартал, то доведеться скорочувати 100 працівників із 401, що залишилися, і підприємство буде просто не в змозі виконувати свої функції. (Між іншим, ще 10 років тому у «Чорнобильлісі» було вдвічі більше працівників). Для порівняння — в сусідній Білорусі в Поліському радіоекологічному заповіднику при повноцінному забезпеченні на площі 210 тис. га працює 700 людей, а в «Чорнобильській пущі» на 240 тис. га — лише 401 працівник, та й то треба буде ще сотню скорочувати, якщо держава не виділить коштів. Як бачимо, на кожного українського лісівника в зоні відчуження припадає вдвічі більша площа (а отже, і навантаження), ніж на його білоруського колегу. Українським лісівникам, чий обов’язок охороняти ліси і боротися з браконьєрами, з невідомих причин не видають зброї — як же їм затримувати озброєних злочинців? «Чорнобильська пуща» могла б забезпечити мільйон кубометрів дров та інших енергоносіїв. До речі, усі підрозділи цього підприємства ще кілька років тому відмовилися від споживання газу, перейшовши на автономне енергозабезпечення лісопродукцією. За потреби цей досвід можна було б упровадити на всіх об’єктах зони відчуження, відмовившись від газу і заощадивши таким чином сотні тисяч, якщо не мільйони, гривень державних грошей. Але «Чорнобильській пущі» треба допомагати, а не заважати розширювати господарську діяльність та виробництво.

Неабиякий прибуток могло б дати відкриття міжнародної автомобільної магістралі зі сходу, з Росії, на західний кордон України, у Польщу, і далі — в Європу через Чорнобиль, оминаючи Київ. До цього спонукають збудовані вже після чорнобильської катастрофи прекрасні сучасні мости через Дніпро і Прип’ять, а також дороги (нині вони зовсім не завантажені). Цей маршрут, на мою думку, міг би мати таку схему — від Чернігова повз вільну економічну зону «Славутич» через Білорусь на Чорнобиль і далі через Мартиновичі, Народичі на Коростень і польський кордон. Це б не лише розвантажило київські мости через Дніпро та прилеглі до столиці автомагістралі, а й скоротило б дорогу з Росії до Польщі щонайменше на дві сотні кілометрів. Для далеких транзитних перевезень це вельми істотно. Цим маршрутом уже й тепер користуються деякі автомобілісти, але — нелегально. Ця автомагістраль перетинає іншу міжнародну автотрасу — з півдня на північ, від Чорного моря до Балтійського, з України в Білорусь, і далі в Прибалтику через Вільчу — залізничну станцію в зоні відчуження.

Таким чином, Чорнобиль може стати центром міжнародних перевезень. Але для цього треба змінити режим самого міста, вивести його, разом із автомагістраллю, за межі зони відчуження. Відтак автомагістраль Чорнобиль—Корогод—Іллінці—Діброва може стати південною межею зони відчуження, яку доцільно зменшити до розмірів нинішньої «десятикілометрової зони» — її ж варто перетворити на міжнародний біосферний радіаційний заповідник зі своїми адміністрацією і штатом у складі ДП «Чорнобильська пуща». Чорнобиль же повинен повертатися до нормального повнокровного життя. Слід відновити регулярний рух пасажирських суден (зокрема на підводних крилах) хоча б від Вишгорода (аби не витрачатися на шлюзування), що має чудове сполучення з Києвом, передусім до Чорнобиля із заходом до Страхолісся, а там, можливо, й далі по Прип’яті до білоруського Мозиря, а по Дніпру — аж до білоруського Гомеля, що на Сожі. Адже колись Чорнобиль був морським портом, а водний транспорт, як відомо, найдешевший.

Як сказав президент «Укррічфлоту» Павло Підлісний, Європа нині зацікавлена в налагодженні сполучення з Балтики через Даугаву, Прип’ять, Дніпро з виходом у Чорне море... Раніше по Дніпру, Прип’яті і далі через систему каналів возили залізну руду із Запоріжжя в Польщу. Після аварії на Чорнобильській АЕС від цієї лінії відмовилися, тому що руду везли, можна сказати, під самими стінами АЕС. Але сьогодні все можна відновлювати... Транзит через Білорусь дуже перспективний. На Прип’яті, в районі порту Мозир, збудовано потужний комбінат азотних добрив, їх залізницею везуть у Миколаївський морський порт (де перевантажують на судна). Але вагонів не вистачає. Ми могли б перевозити цих добрив півмільйона тонн щороку. Треба відновити залізничний рух через зону відчуження — від Овруча, Вільчі до Славутича, Чернігова і далі.

Час усвідомити, що в держави просто немає коштів для забезпечення Чорнобильської програми в належних розмірах, і всі передбачені законодавством пільги дедалі частіше залишаються на папері. Тож чи потрібна вона взагалі, якщо на неї немає коштів? Чи не розумніше було б вкласти ті кошти, які ще є, в безплатне повноцінне харчування бодай дітей, у фінансування нормального безплатного медичного обслуговування та оздоровлення населення, що потерпіло від Чорнобильської катастрофи, розвиток нових високопродуктивних виробничих структур і створення робочих місць на землях, уражених чорнобильською катастрофою? Держава повинна створити умови, за яких люди самі заробляли б на гідне життя, не обходилися копійчаними подачками, яких іноді доводиться чекати роками. Це ж, зрештою, принизливо.

Звичайно, чорнобильська катастрофа підірвала українську економіку. Вдумаймося хоча б у ці цифри. За роки, що збігли після 26 квітня 1986-го, витрати на подолання наслідків катастрофи становили близько 900 мільярдів гривень, а це майже двадцять державних бюджетів України. Лише від передчасного закриття ЧАЕС Україна втратила кілька мільярдів. (Тож, можливо, треба відновити її роботу? Адже вона ще може давати електроенергію). Якби не ці витрати, то всі ми жили б утричі краще, і життєвий рівень кожного з нас був би незрівнянно вищий. Лише держава з таким могутнім економічним потенціалом, як Україна, і таким звитяжно-терплячим народом, як наш, була спроможна витримати такий удар.

Україна нарешті виходить з глибокої економічної кризи й долає наслідки Чорнобильської катастрофи власними силами, не дуже сподіваючись на обіцяну допомогу інших країн. Найважчі роки вже позаду. Тож принципово важливо мінімалізувати бюджетні витрати на зону відчуження і докласти всіх зусиль, щоб вона поверталася до нормального життя. Бо це наша земля.

Взагалі Чорнобильщина (а нинішня зона відчуження) — це як невеличка європейська держава, край із древньою історією. Тут збереглися праслов’янські поховання, городища, залишки старообрядських монастирів і скитів у колись дрімучих лісах — в одному з них ми колись знайшли бібліотеку старовинних церковних книг і рукописів... Після катастрофи на ЧАЕС виросли цілі покоління тварин, які ніколи не бачили людей і не бояться їх. Безліч диких свиней, оленів, лосів, кіз, бобрів, вовків, не кажучи вже про птаство різноманітне... З’явилися навіть ведмеді, рисі, коні Пржевальського, трапляються зубри...

А між ними — і люди, місцеві жителі, які не захотіли покидати рідні оселі. Їх у селах Чорнобильщини, та й у самому Чорнобилі, кількасот душ залишилося. Це переважно вже літні люди, котрі повернулися до натурального господарства. Називають їх по-різному — самопоселенці, самосели, аборигени. Така-от зворотна еволюція в зоні оберненого часу... Останні роки ними опікується адміністрація зони, допомагає. І, попри всі труднощі, вони задоволені своїм життям, про них можна окрему книгу писати. Моя ж розповідь — лише про одного, з котрим познайомився, мандруючи безлюдними просторами Чорнобильщини.

За болотами, гатками, за бобровими хатками загубилося в причорнобильських лісах село Новий Мир. Взагалі, колись називалося воно Барани, та у двадцятих роках минулого століття хвиля революційної реформації докотилася і в цю поліську глушину, тож вирішили мешканці його перейменувати в село Новий Мир, щоб іти в ногу з часом. Та після чорнобильської катастрофи евакуювали його за тридев’ять земель. Залишився в ньому лише один мешканець — Володимир Людвигович Жанковський, який сам назвав себе «представником президента в селі Новий Мир». Так і жив самотнім, беріг село як його самоініціативний комендант — усе вірив, що колись люди порозумнішають і повернуться в рідні оселі, а йому спасибі скажуть. Разом з ним в обійсті жили коні Калина і Зоря (мама й доня), приручений вепр Борис, названий так на честь Бориса Єльцина (в півтонни вагою), двійко собак, пара котів, приручене лисеня, з десяток курей — господарство, одне слово (кури, щоправда, подалі від лиса, на деревах сиділи). Саджав город, яким користувався разом із дикими свинями, — після їхніх нальотів щось і йому залишається. Працівники «Чорнобильлісу» деколи навідувалися, допомагали чим могли. Харчувався тим, що дає природа, — риби в озерах, ягід і грибів у лісах неміряно, бери досхочу. Віники в’язав та й у Овруч на базар зрідка возив — усе ж таки свіжа копійчина, у місті можна і пивом посмакувати, і на людей подивитися, і себе людям показати, і газет купити. А читати він дуже любив — усі книжки з покинутої сільської бібліотеки перечитав, любомудром був, а потім і по сільських покинутих хатах почав літературу шукати. Дійшло до того, що знайдені шкільні підручники почав перечитувати. Веселий був дід, співати любив і сам пробував пісні писати. Жив у злагоді з Природою, знав і поважав її, відчуваючи себе її невід’ємною частиною, а тому нагадував чимось казкових героїв — Лісовика, Оха. Під Новий рік прикрашав ялицю на узліссі край села для лісових мешканців — чіпляв моркву й капусту для зайців, ягоди для птаства... Бував я в нього і сам, і з друзями... На жаль, про все це нині треба говорити вже в минулому часі. Помер Володя Жанковський, і залишилося село без «представника президента», а світ — без доброї, по-дитячому чистої душею людини... Лише його дух ширяє над поліськими хащами — чи не в оту галасливу веселу сойку він перевтілився? А село... Його, як десятки інших сіл, поглинуть поліські джунглі, де воно повільно розчиниться в тому зеленому океані. За болотами, гатками, за бобровими хатками...

Життя триває.

Так, проблем вистачає, та основна з них — проблема відродження, реабілітації зони відчуження, повернення її бодай до більш-менш нормального життя як складової частини України. Чорнобильщина... Досить плакати, бо плакати — значить недобачати, бо сльози засліплюють. Зрештою, один із тяжких гріхів для християнина — гріх розпачу. Час позбуватися якоїсь садомазохістської закоханості у власний біль. Нині в Чорнобильській зоні працюють на підприємствах і в організаціях, зокрема й на Чорнобильській АЕС, підпорядкованих МНС України, близько 7000 людей. Це патріоти в кращому, справжньому розумінні. Це особливий тип людей, гартований катастрофою, — мужніх, чесних і компетентних. І добрих до самопожертви. Все це дає підстави для зваженого оптимізму.