В надрах блакитного гіганта Аляски

Печери в глибинах льодовика Менденхолл на Алясці - це царство сюрреалістично-блакитного кольору, із замерзлими в русі хвилями і підземними залами, що нагадують житло Супермена, розповідає Ерік Гат, кореспондент BBC Travel.

Льодовикове поле Джуно на Алясці покриває майже 2500 квадратних кілометрів - це сьомий за величиною льодовиковий масив в Західній півкулі.

На рік тут нерідко випадає більше 30 метрів снігу, і холодний висотний клімат не дає йому танути в літні місяці.

Але стан найвідомішої і найдоступнішої пам'ятки поля, льодовика Менденхолл, нині погіршується - зокрема через зростаючі середні літні температури в цьому регіоні.

В ході поїздки до льодовика в 2013 році ми спостерігали, як протягом більш ніж тижня температура не опускалась нижче 32 градусів, що вельми нехарактерно для узбережжя Аляски.

Передня кромка льодовика, який стікає з розташованої на висоті в кілометр з гаком області його живлення, з 2005 року відступає зі швидкістю більше 30 метрів на рік - що вдвічі швидше від темпів, зареєстрованих у 1942 році, коли була заснована програма дослідження льодовикового поля Джуно.

У 2006 році, коли я вперше відвідав Менденхолл, я тільки-тільки починав цікавитись льодовиковими дослідженнями.

Як і багато новачків, я очікував, що буду довго йти по замерзлій поверхні льодовика, обережно огинаючи небезпечні ущелини і насолоджуючись видовищем 20-кілометрової річки чистого білого льоду, що бере початок у віддалених горах.

На мій подив, край льодовика виявився навіть більш цікавим за його поверхню.

З західної льодовикової стежки Менденхолла я помітив, що вода проробила в борту льодовика діру, утворивши велику порожнину. В неї стікали потоки талої води, ніби прагнучи напоїти змореного спрагою гіганта.

Якщо пройти стежкою в глибину льоду, оку відкривається дивовижний - і зовсім несподіваний - сюрреалістично-блакитний світ.

Вода стікає, капає і збирається в печері приблизно 100-метрової довжини, п'ятиметрової висоти і семиметрової ширини.

Вода - головний архітектор більшості льодовикових печер: якщо відправитись вниз за течією струмка, який біжить до льодовика, нерідко можна побачити крижаний зал, схожий на житло Супермена.

Я фотограф, а тепер часом ще й читаю лекції з гляціології - моє життя змінила та найперша печера.

Її освітлення і відтінки блакитного приголомшили мою уяву, і я став думати, як би зняти її так, щоб повністю передати її красу.

Без людини в кадрі пропало б все відчуття грандіозного масштабу. Тому я вирішив зробити автопортрет: я поставив свій «Нікон» на штатив, встановив 20-секундну затримку спрацьовування затвора, спішно добрався до потрібного місця по нерівній і слизькій підлозі печери і завмер, щоб моя фігура не змазалась на трисекундній витримці.

Тоді я ще не знав, що повернусь роком пізніше, щоб знову фотографувати ці мінливі печери.

Льодовикова печера має одну принципову відмінність від крижаної. У крижаної печери стіни складаються з каміння, що допомагає ізолювати її і цілий рік підтримувати всередині низьку температуру.

Льодовикові ж печери формуються в товщі льоду водою - наприклад, струмком, про який я вже розповів.

Тому льодовикова печера набагато менш довговічна, ніж льодова: вона щомісяця змінює форму і розмір, підкоряючись примхам талої води.

Мінливі кольори, тіні і обриси можна фотографувати нескінченно: кожна нова зйомка відрізнятиметься від попередньої.

В ході поїздки на Менденхолл у 2013 році я побачив ще дещо, чого не помічав за п'ять попередніх візитів: на аквамаринових стінах сиділи десятки крихітних крилатих комах.

Через високу вологість навколишнього середовища їх тіла були покриті крапельками води. Ці представники ряду веснянок мали менше сантиметра в довжину і виглядали так, ніби вони примерзли до місця, задубілі від близьких до нульових температур.

Вченим відомо дуже мало про комах, які живуть у льодовикових печерах. Але, поспостерігавши їх ще в трьох інших місцях після поїздки 2013 року, я дійшов висновку, що вони розмножуються в льодовикових порожнинах в літні місяці - можливо, намагаючись уникнути таким чином поїдання птахами.

У теплий літній період поверхня льодовика Менденхолл перетворюється на клаптикову ковдру з блакитних водойм талої води і сліпучо-білого, зернистого злежаного снігу, який називається фірн. Розміри цих водойм протягом року дуже сильно варіюються.

Льодовик - це маса льоду, яка переміщується вниз по схилу під дією сили тяжіння. Тому в ньому залежно від навколишніх умов регулярно з'являються і зникають тріщини.

Якщо талій воді нікуди витікати, така тріщина може заповнитись водою за лічені години. Але варто трапитись невеликому зрушенню, і вода виливається кудись нижче, в глибини глетчера - ще швидше, ніж вона зовсім недавно прибувала.

Тала вода може стекти вниз по борту льодовика або спрямуватись в його глибини. В процесі витікання вода нерідко утворює в нижній частині льоду круглі отвори, так звані льодовикові млини.

Вони допомагають змащувати льодовику шлях і рухатись по схилу, а також впливають на форму і розміри льодовикових печер.

Ці вертикальні отвори, які сильно впливають на динаміку глетчера, не помітні з його поверхні. Але їх можна побачити, якщо потрапити в льодовикову печеру: саме так я і зробив цей кадр.

Різноманітність і краса глетчерних льодів приваблюють відвідувачів, і деякі з них готові повертатись знову і знову.

Житель Джуно Алан Гордон (на фото) спускався вглиб льодовика Менденхолл десятки разів, документуючи свої пригоди у фільмах. Він зняв стрічки «Одержимість блакитним кольором» (Blue Obsession) і «Крижана діафрагма» (Aperture of Ice).

Екологія життя