Розширення заповідників: чи здійсненна місія?

Нове керівництво Міністерства охорони навколишнього природного середовища виявляє небувалу активність. П’ять минулих років галузь вважалася безперебійним джерелом фінансування за рахунок дозволів на надрокористування, вирубку лісів та розподіл земель. Нині ж у відомстві чи не вперше заговорили про необхідність попрацювати на користь країни. Міністр і профільні департаменти ініціюють повернення до реалізації однієї з найамбіційніших програм — розширення заповідних територій майже до 11% площі країни (6,64 млн. га).

Кожен десятий гектар

Завдання, яке поставили перед собою Віктор Бойко і його підопічні, не нове. Збільшити площі заповідників, заказників та інших об’єктів природно-заповідного фонду було вирішено ще під час прийняття окремої програми формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 рр.

Показник 10,4% площ під заповідники мав бути досягнутий на кінець періоду. Наразі він не перевищує 6% (близько 3,3 млн. га).

Станом на 1 березня 2010 р. в Україні, за даними Мінприроди, діяло 19 природних і 4 біосферних заповідники, 47 національних природних парків, 2853 заказники, 3203 пам’ятки природи, 27 ботанічних садів, 12 зоопарків, 54 дендропарки, 542 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, 55 регіональних ландшафтних парків, 800 заповідних урочищ.

За п’ять останніх років справа розширення площ природно-заповідного фонду ледь-ледь зрушила з місця. У помаранчевої влади руки до заповідників — у питанні розширення, а не «освоєння» — дійшли лише у 2008 році. Тоді активізувався президент, видавши низку профільних документів, серед яких — укази №774 від 27 серпня 2008 р. «Про невідкладні заходи щодо розширення мережі національних природних парків» і №1129 від 1 грудня 2008 р. «Про розширення мережі і територій національних природних парків та інших природно-заповідних об’єктів». Уряд для виконання цих указів підготував кілька десятків доручень. У 2009—2010 рр. формально було створено 27 нацпарків площею 212,3 тис. га, два природних заповідники площею 31,8 тис. га, ботсад площею 18,0 га, розширено територію трьох нацпарків на 2,3 тис. га, двох біосферних заповідників — на 20,1 тис. га та оголошено ландшафтний заказник площею 1,7 тис. га.

Проте наближення виборів і перманентні конфлікти між керівниками країни вкрай негативно позначилися на заповідній справі. Документів для практичного впровадження цих ініціатив не приймали, заповідники створювалися лише на папері. Багатьом новим об’єктам навіть не виділяли приміщень під адміністрацію. Про виконання «плану 10,4%» бодай на половину вчасно — до 2015 р. — вже не йшлося. За словами міністра Віктора Бойка, у зв’язку з таким катастрофічним станом справ у галузі було вирішено розробити новий, більш реалістичний план заходів для поліпшення стану заповідної справи.

Навіщо це потрібно

Збереження природного біорізноманіття, максимально повних екосистем, забезпечення природних шляхів міграції тварин і птахів, поширення рідкісних і звичайних видів рослин на території, на яких вони росли до техногенного втручання людини, — ось тільки мала частка турботи, яку може виявити держава до землі за користування її багатими ресурсами. Виконувати ці функції заповідникам дедалі складніше: в околицях великих міст, а також на туристично привабливих територіях, таких як південний берег Криму, об’єкти природно-заповідного фонду стали різко втрачати охоронний статус, буцімто у зв’язку з втратою унікальності та цінності флори, фауни і ландшафту. Звісно, котеджів, санаторіїв та житлових масивів, побудованих на місці лук, лісів і полів, уже не знести. Навіть якби це і вдалося б зробити, до свого початкового стану природа повернеться не скоро. Тож необхідно бодай зупинити такі лжевідчуження і постаратися відновити втрачені заповідні території за рахунок надання такого статусу об’єктам в інших куточках країни.

Для тих, кому піднесені промови про збереження природи для майбутніх поколінь ріжуть слух, є прагматичніше пояснення необхідності нарощувати площі заповідників. Це — розвиток туризму і рекреаційної інфраструктури для поліпшення стану здоров’я нації. У Мінприроди хочуть додати ще й елементи історико-етнографічного виховання. Наприклад, планують розробити програму розвитку показових домашніх господарств різних місцевостей (міні-Пирогове в кожному національному парку). Крім того, заповідні території можуть стати прийнятною базою для розвитку і підтримки традиційних ремесел, а також бджільництва, вівчарства, кінних господарств. Не кажучи вже про виробництво сувенірної продукції, заготівлю грибів, ягід, лікарських рослин, зелений туризм у сільській місцевості. Звісно, у валовому внутрішньому доході частка цих видів діяльності буде мізерною. Та хіба якість життя завжди можна виміряти грішми?

Заходи нової програми поки що проходять попередню підготовку та узгодження в міністерствах і відомствах. Втім, «ДТ» вдалося з’ясувати кілька ключових моментів, на яких наполягатимуть у Мінприроди під час представлення програми розвитку природно-заповідного фонду.

По-перше, планку 10,4% заповідних територій перенесено на 2020 р. По-друге, планується сконцентрувати якомога більший відсоток заповідників, заказників, охоронних зон під управлінням профільного міністерства. По-третє, Мінприроди має намір збільшити і кількість задіяних у заповідній справі фахівців, і фінансування їхньої праці.

Однією з головних на сьогодні перепон на шляху до ключової мети — подвоєння заповідних площ — є управлінська розрізненість. Об’єктами природно-заповідного фонду керує понад десяток держорганів, серед яких, крім Мінприроди, — Держлісгосп, Держкомзем, Нацакадемія наук, Нацакадемія аграрних наук, Мінрегіонбуд, МінЖКГ, МінАПК, Мінкульттуризму, Міносвіти, Державне управління справами (ДУС), місцеві органи самоврядування. Історичні, природні, біосферні, культурні заповідники і держрезиденції отримують різні обсяги фінансування, у їхніх співробітників — різні умови оплати праці. За офіційними даними Мінприроди, близько 75% усіх заповідників перебувають в управлінні трьох структур — самого міністерства, Держуправління справами і Держкомзему. Відповідно до Закону «Про Державний бюджет на 2010 р.», загальний обсяг фінансування заповідної справи через різні відомства становитиме приблизно 360 млн. грн. З них близько 35 млн. грн. піде на ДУС, 155 млн. — у Службу охорони культурної спадщини Мінкульту, до 40 млн. грн. — на утримання заповідників у структурі Держкомлісгоспу, 85 млн. грн. — у Мінприроди, 34 млн. грн. — у Мінрегіонбуд, до 9 млн. грн. — на заповідники Академії аграрних наук, переважно на Асканію-Нову.

У питанні отримання під свій контроль усього природно-заповідного фонду головне — не так у концентрації в одних руках усього фінансування, як у можливості проводити єдину політику, вважає міністр Віктор Бойко. Коли ж однакові за своїм статусом об’єкти перебувають у підпорядкуванні різних господарів, то виробити до них однакові підходи на державному рівні просто неможливо.

У глобальній перспективі збільшення мережі національних парків, заповідників і заказників приведе не тільки до збільшення біологічної розмаїтості, збереження рідкісних видів рослин і тварин, а й до розвитку інфраструктури зеленого туризму в навколишніх селах із усіма наслідками, які з цього випливають, для держскарбниці, рівня зайнятості, розвитку харчопрому, промислів та іміджу країни серед іноземних туристів. До речі, саме розширення природно-заповідної мережі стало одним із поштовхів на підтримку економіки США в депресивні 1930-ті роки, а також східної частини Німеччини на початку 1990-х, після об’єднання із західною.

Проблем не поменшало

Якщо залишити осторонь бюрократичну машину як «проблему в собі», котра гальмує власні ж ініціативи, залишиться ще як мінімум три головних питання, які доведеться вирішити Мінприроди для реалізації амбіційного завдання.

Перше — робота з місцевим населенням. У багатьох випадках не радітиме розширенню заповідних територій вже наявних природно-заповідних об’єктів за рахунок потенційних орних земель або лісів, які можна було б вигідно збути, наповнивши тим самим кишені якщо не бюджету громади, то окремо взятих її представників. Один із яскравих прикладів — недавнє протистояння навколо розширення регіонального ландшафтного парку «Донецький кряж», що мало стати одним із етапів створення на Донбасі біосферного заповідника для поліпшення екологічної ситуації в регіоні, а також розвитку туризму. Місцеві (Амвросіївська районна і Благодатнівська сільська) ради, за рахунок територій яких планувалося зробити розширення, не тільки відмовили у встановленні на місцевості нових кордонів, а й почали ініціювати ліквідацію парку. Заборона проїжджати територією об’єкту машинами, полювати і ловити рибу, встановлювати вулики й мити автомобілі поблизу заповідних порогів викликала хвилю обурення у селян. Претензії місцевих жителів зрозумілі — вони не хочуть перетворення заповідників на заборонені зони зі своїми «лозінськими».

Ще одним прикладом, коли місцеві чиновники не погодилися дати дозвіл на розширення заповідної зони, є протистояння Мінприроди і ряду місцевих рад Івано-Франківської області у питанні нацпарку «Гуцульщина», який мав з’явитися, відповідно до указу президента, ще 2002 р. На початок квітня 2010 р. усі проекти землевідведення ще перебували в розробці. Обладміністрація не квапиться з виділенням національному парку надзвичайно цінних земель у Карпатах, на яких спокійно могли б розміститися десятки елітних баз відпочинку. Лихі язики подейкують, що причина такого ставлення, — не в останню чергу, потенційно набагато більші заробітки від вирубок і експорту лісу та комерційного туризму (з готелями й ресторанами), ніж від статусу заповідної території.

В окремих випадках ініціативи переходять розумні межі. Ряд обласних рад, наприклад Миколаївської і Запорізької, уже виступають із пропозиціями зменшити площі заповідних територій. Наприклад, втратити охорону держави може знаменитий «Гард» («Історичний ландшафт центру Буго-Гардівської паланки Війська Запорізького» в околицях міста-супутника Південноукраїнської АЕС Южноукраїнська Миколаївської області). Комерційні інтереси різних структур сьогодні, на жаль, дуже часто беруть гору над користю для розвитку регіонів від розширення заповідників. Не тільки за рахунок коштів держскарбниці, а й за рахунок зростання інвестиційного потенціалу рекреаційного напряму.

Такий дисбаланс інтересів виливається у відсутність пріоритетності природоохоронних заходів для держави. Останніми роками багато територіальних управлінь заповідної справи в регіонах було навіть розформовано.

Досі говорити про стабільну підтримку галузі з боку держави не доводилося. Проте у бюджеті-2010 уже є проблиски світла в царстві пітьми. Тільки на заходи для розвитку заповідників і національних парків передбачається виділити понад 350 млн. грн., що на 25% більше, ніж у кошторисі 2009 року. І це без урахування точкових дотацій, як, наприклад, «спеціальне» фінансування Канівського заповідника. Крім того, заплановано збільшити штрафи за забруднення довкілля, незаконні вирубки, а також нарощування інших потенційних джерел «самооплатності» для заповідних зон. Проте все це лише перші кроки. Якщо нове керівництво міністерства і надалі рухатиметься таким шляхом, то є надія, що екологічна політика посяде у переліку державних пріоритетів не традиційне —дцяте місце, а хоча б позицію у першій десятці.

Андрій ЧИЖОВ, Дзеркало тижня № 18 (798) 15 — 21 травня 2010 р.