Чи є у людини зайві органи?

або повчальна історія про те, як хірурги повірили Дарвіну

Якщо ми розкриємо будь-який з сучасних підручників біології для старших класів, тоді неодмінно знайдемо у ньому розповідь про еволюційний розвиток органічного світу, збагачений всякого роду "доказами". Школярі читають вміст підручників і, як правило, вірять написаному. Точно також колись в еволюційну історію повірили хірурги. І ось що з цього вийшло.

Як це починалося

В самому кінці XIX століття французького лікаря Франца Гленара осяяла "геніальна ідея": якщо наші далекі еволюційні предки ходили на чотирьох ногах, то розташування в людському тілі органів травної системи повинне погано поєднується з нашою теперішньою вертикальною ходою. Цій ідеї Гленар присвятив близько тридцяти наукових статей. Після цього почався хірургічний етап втілення ідеї в життя. Хворим, що скаржилися на болі в животі і інші недуги травної системи, пропонувалася хитромудра операція, метою якої було внесення певних змін до "конфігурації" шлунково-кишкового тракту [Тейлор, 2000, с. 301]. Після цієї операції проблеми хворих з їх травленням, як правило, посилювалися, але їх скарги вже не могли зупинити захоплених еволюційною ідеєю хірургів.

Наступним етапом на цій дорозі виникли в найперші роки ХХ століття уявлення про повільне отруєння організму людини продуктами життєдіяльності гнильних бактерій, що знаходяться в його сліпій кишці, яка, як вважали еволюціоністи, багато в чому втратила у людини свої первинні функції. "Макроеволюціоністи передбачили, що людина пішла від істоти, в якої сліпа кишка була набагато більша. Вони вважали, що ця велика сліпа кишка потім зменшилася і втратила функцію органу травлення, перетворившись у сучасної людини в значно меншу сліпу кишку з апендиксом" (Бергман, Хоув, 1997, с. 49). Популяризатор еволюційної ідеї письменник Айзек Азімов (Isaac Asimov) в своїй книзі The human body: its structures and operation (1963, с. 243) писав із цього приводу наступне: "Те, що залишилося людині від сліпої кишки (що дісталася від можливого травоїдного предка) не має особливої користі і інколи може стати причиною неприємностей" (цит.: там же, с. 49).

Значний внесок до розвитку цих вистав вніс нобелівський лауреат Ілля Ілліч Мечников, який все життя був послідовним дарвіністом. Мечников вважав, що травна система людини, що склалася на попередніх етапах його еволюції, погано пристосована до раціону цивілізованої людини. Мечников надихнув англійського хірурга Уїльяма Лейна, котрий почав втілювати ці ідеї в життя.

Спочатку Лейн здійснив операцію з виправлення "помилки природи" шляхом зміни місця з'єднання тонкої кишки з товстим кишечником. Але це був лише початок. Далі він став видаляти всю товсту кишку, вважаючи, що ця операція, звільняючи організм від гнильних бактерій, що знаходяться там, сприятиме лікуванню цілого ряду хвороб, починаючи виразками дванадцятипалої кишки і кінчаючи шизофренією. Лейн провів понад тисячу таких операцій, його ж послідовники - десятки інших хірургів, - як пишуть дослідники, залишили "численну кількість жертв", серед яких були і померлі. Лише у тридцяті роки в медичних підручниках стали з'являтися критичні замітки з приводу діяльності послідовників Гленара і Мечникова-Лейна. Хірургічна ж практика такого роду продовжувалася аж до п'ятдесятих років - доки були живі ті, хто нею свого часу почав настільки захоплено займатися.

Але все це може здатися малозначними епізодами в порівнянні з проблемою так званих "рудиментарних органів, що виросла на ґрунті еволюціонізму". Ця проблема на багато десятиліть полонила розуми довірливих хірургів.

Улюблений "доказ" еволюції

Слово "рудиментарний" в перекладі з латинської має такі значення як зачатковий, недорозвинений, зникаючий, залишковий. І ось до такого роду утворенням біологи віднесли ті анатомічні структури, які, відповідно до Вчення Дарвіна, дісталися людині від його далеких еволюційних предків, втративши при цьому свої первинні функції і стали для людини лишніми, або, принаймні, "перекваліфікованими" на інші функції.

Треба сказати, що ще на початку ХХ століття список "рудиментарних органів" був значно ширший, ніж в сучасних навчальних посібниках. Він складався приблизно з 180 органів і анатомічних структур. До них, зокрема, відносили такі життєво важливі анатомічні структури як тимус (вилочкова залоза), епіфіз (шишковидна залоза), мигдалини, колінні меніски. За словами професора Девіда Ментона, якщо вченим не вдавалося визначити функцію органу в організмі, його вважали рудиментом. "Тому не дивно, - підкреслює професор Ментон, - що із зростанням наукових знань і досліджень список таких органів ставав все меншим і меншим". В даний час, як вважають багато вчених, цей список пора повністю скасувати.

Дослідники цієї проблеми - професор Джері Бергман і доктор Джордж Хоув - пишуть: "Вчені виявили, що більшість з так званих "рудиментів", виконують навіть не одну, а декілька важливих функцій. Деякі з них вступають в роботу лише в певні моменти життя організму, наприклад в критичних ситуаціях, деякі працюють лише на певних стадіях розвитку організму. Але інформація про це, - підкреслюють дослідники, - практично не поступає в довідники і підручники з біології і в книги про походженням життя. Наприклад, ще в двадцятих роках писали про те, які важливі функції виконує півмісяцева складка, що знаходиться в кутку ока, та все ж деякі автори наукових праць відносять її до розряду рудиментів" - вважають її залишком "третього століття" - тієї мигаючої перетинки, яка добре розвинена у птахів і плазунів. Цей факт виглядає особливо парадоксальним на фоні здобутих наукою свідчень про "обслуговування" мигаючої перетинки плазунів (а також птахів) і півмісяцевої складки людини різними нервами, що говорить про неможливість існування між цими анатомічними структурами якого-небудь історичного зв'язку.

Хірурги знову беруться за справу

Втім, півмісяцева складка ніколи не була об'єктом особливого професійного інтересу хірургів. Значно менше повезло в цьому плані деяким іншим "рудиментарним органам" - наприклад копчику, який в сучасних підручниках з загальної біології часто називається "Залишком зредукованого хвоста". Проте, як показали дослідження, копчик служить важливим місцем прикріплення певних тазових м'язів: "три-п'ять маленьких копчикових кісточок, без сумніву, є частиною великої опорної системи, що складається з кісток, зв'язок, хрящів, м'язів і сухожиль". Отже "якби копчика і пов'язаної з ним м'язової системи не існувало, людям знадобилася б принципово інша система підтримки внутрішніх органів". Знадобився час і аналіз наслідків ряду операцій, аби лікарі розібралися, що видалення копчика і інші аналогічні втручання в злагоджену систему людського організму далеко не є безпечними. "Видаліть його, - писав один дослідник цієї проблеми, - і пацієнти починають скаржитися; дійсно, операції з видалення копчика неодноразово входили в моду і знов підтверджували свою погану репутацію; лише наївні хірурги, які вірять в те, що їм говорять біологи про безкорисливий  "рудимент", відроджують цю операцію".

Все те ж саме можна сказати і відносно апендикса. Тепер вже відомо, що апендикс "відіграє важливу роль в роботі імунної системи людини". Широко відомий той факт, що апендикс складається з лімфатичної тканини, тому "він допомагає організму людини боротися з інфекціями, особливо в перші роки життя". Дослідники зазначають, що "розташування апендикса біля з'єднання тонкої і товстої кишок захищає тонку кишку від бактерій, що населяють сліпу кишку". Крім того апендикс виконує і деякі інші функції. І, нарешті, не можна прослідити "еволюційної лінії", в якій би цей орган поступово втрачав би своє значення: "апендикс зустрічається і в м'ясоїдних, і у всеїдних тварин".

Аналогічна картина спостерігається і при розгляді проблеми мигдалин і аденоїдів, які також дуже довго вважалися "рудиментами". Лише з часом з'ясувалося, що "мигдалини необхідні зростаючому організму для того, щоб сприяти запуску захисного механізму, що виробляє антитіла, які очищають організм від інфекції. Коли цей механізм вже запрацював, мигдалини зменшуються майже до повного зникнення, як це має місце у дорослих. Тоді інші органи переймають на себе їх функції". Дослідник Вільямс висловлює загальну думку лікарів, що "видалення мигдалин виправдане лише в тому випадку, якщо мигдалини самі стають постійним осередком інфекції замість того, щоб захищати організм".

Проте у представників медицини далеко не завжди панувала така думка про значення в організмі мигдалин. Аби зрозуміти атмосферу, яка склалася в середовищі "освічених" еволюційною ідеєю хірургів, доречно привести один випадок, що стався з професором Джері Бергманом, - одним з авторів книги "рудиментарних" органах - коли йому було всього лише п'ять років.

"Ці органи безкорисливі"

"Родинний доктор Бергманів, звернувши увагу на звичку хлопчика дихати ротом, запропонував видалити йому і аденоїди і гланди. Один з аргументів на користь видалення звучав приблизно так: "Краще це зробити, поки він ще дитя, коли він виросте, це зробити буде важче". На питання, навіщо це взагалі робити, доктор відповів: "Вони абсолютно лишні, тому від них потрібно позбавитися, і чим раніше, тим краще". Вражений Бергман поставив сповна зрозуміле в такій ситуації питання, як ці гланди і аденоїди попали в горло і для чого вони там потрібні. Доктор повторив: "Ми народжуємося з ними, але користі вони не приносять". Відповідь була убивчою, і п'ятирічний Бергман так і не зміг зрозуміти, навіщо ж людині потрібний орган, який не приносить жодної користі".

У цій ситуації, як легко зрозуміти, сталося зіткнення двох протилежних світовідчуттів - наївних представлень п'ятирічного хлопчика про доцільність світобудови, за якими є видимими контури віри в Творця світу, і обдуреного еволюційними байками лікаря. В той же час об'єктивні наукові дані, здобуті як кропіткою працею дослідників, так і гірким досвідом жертв еволюційно-налагоджених хірургів, свідчать проти такої еволюційної логіки: "всі органи людського тіла працюють в гармонії", що свідчить про задум Творця. Дивлячись на тіло людини через призму досягнень сучасної науки, можна побачити в нім "не еволюційні блукання, або промахи, або випадковий каприз, а свідоцтво потужності Його розуму і майстерності".

Вбивча статистика

Проте в період особливого захоплення дарвінівськими ідеями все було з точністю навпаки: "рудиментарні" мигдалини і аденоїди були невиправдано вилучені в десятків мільйонів людей. Як зазначають американські автори, в Сполучених Штатах "в тридцятих роках мигдалини і аденоїди були видалені більш ніж в половини дітей". Пізніше, правда, один відомий американський лікар-педіатр признався, що "серед мільйона жителів США, в яких мигдалини були видалені, 999 тисячам було це без потреби". Проте, справа була зроблена.

Які її підсумки?

Статистика показала, що кількість простуд і інших інфекцій глотки і верхніх дихальних шляхів у дітей з видаленими мигдалинами надалі істотно не відрізнялася від цього показника у дітей тих, що уникнули цієї операції. Але, з іншого боку, співробітники Нью-йоркської онкологічної служби незабаром зробили висновок про те, що люди з видаленими мигдалинами майже в три рази частіше схильні до деяких злоякісних захворювань. Така ж схильність до онкологічних хвороб спостерігається і у людей з видаленим апендиксом. Так, після обстеження декількох сотень хворих різними формами раку, з'ясувалося, що “у 84% обстежених хворих апендикс був видалений... У контрольній групі, де не було ракових хворих, апендикс був відсутній лише в 25%” .

Продовження слідує?

На фоні цих цифр дуже повчально заглянути в сучасні підручники біології - в найпоширеніші з них.

Так в підручнику "Загальна біологія" під редакцією члена-кореспондента АН СРСР професора Ю.І. Полянського (у 2000 році вийшло 28-е видання цього підручника) проблема "рудиментарних органів" піднята на сторінках 59-60, де "рудименарный апендикс" наводиться разом з іншими класичними прикладами з цієї ж серії – копчиком і "рудиментом третього століття". У аналогічному підручнику під редакцією академіка Д.К. Беляєва, професора Г.М. Димшица і професора А.О. Рувінського (у 2000 році вийшло 9-е видання цього підручника) апендикс з числа "рудиментів" вже виключений. Та зате там говориться про особливі м'язи, що дозволяють "деяким людям рухати вухами і шкірою голови" (с. 217), - ті м'язи зовнішнього вуха, які за свідченням дослідників, "потрібні для того, щоб забезпечити органу посилений кровообіг, зменшуючи таким чином небезпеку обмороження". І при всьому цьому в останньому підручнику дається цінна інструкція з приводу того, як слід відноситися до всіх перерахованих в ньому "рудиментарних органів". "Деякі органи або їх частини, - пишеться на сторінці 153 цього підручника, - не функціонують у дорослих тварин і є для них зайвими - це так звані рудиментарні органи або рудименти".

Після декілька десяток сторінок цей же підхід до "рудиментарних органів" переноситься і на нас з вами: "Всі ці органи, зайві для людини" (с. 217).

Можливо когось з майбутніх хірургів ця думка підштовхне свого часу до нових подвигів.

Олександр Хоменков

КЕПУ