Наш резерв — торф

Шахти під зорями

Від торфобрикетного заводу «Сойне», що в селі Прилісне Маневицького району, до сировинних баз поблизу сіл Серхів і Галузія прокладено вузькоколійку. Нею декілька разів на день невеличкий тепловоз тягне за собою вервечку вагонів, наповнених торфокришкою. Один із таких міні-поїздів обігнав нас дорогою на родовище «Засвіття-Ситнелюк». До заводу звідси 22 кілометри. Це магістральна колія. Ще понад 20 кілометрів прокладено безпосередньо до місць видобування палива. На заводі торф висушать, спресують у брикети.

День, коли відвідали Маневицький торфобрикетний завод і завод «Сойне», видався на диво сонячним. Тож, спостерігаючи за роботою механізаторів на торфовищах, мимохіть згадалися шахти Львівсько-Волинського вугільного басейну, на яких не раз доводилося бувати. І хоч робота на торфовищах теж нелегка, особливо у спекотну погоду, однак не йде ні в яке порівняння з працею гірників. Над цими «шахтами» під відкритим небом і зорі світять, і сонце. За декілька десятиліть тут не сталося жодного трагічного випадку, тоді як за кожні сто тисяч тонн видобутого вугілля ми розплачуємося одним людським життям. Ціна аж надто висока. То, може, не варто в пошуках палива закопуватись на кілометр у землю, а більше уваги приділити торфу?

— Яка енергетична цінність ваших брикетів? — запитую в директора Маневицького заводу Володимира Щербачука?

— Якщо взяти волинське вугілля, то його тонна еквівалентна 1,33 тонни торфобрикетів. Це за базової зольності вугілля. Але, як правило, населенню його реалізують із значно вищим умістом породи. Тож фактично між ними можна ставити знак рівності. Для фахівців скажу: теплоздатність наших брикетів — 4500—4800 кілокалорій на кілограм. Тобто паливо для сільського мешканця цілком прийнятне. Тим паче що отриманою після його спалювання золою можна удобрювати городи.

Зачіпаю цю тему не випадково. Волинь нині виробляє майже 50 відсотків торфобрикетів України. В області зосереджено 22 відсотки всіх запасів торфу. За нинішніх темпів видобутку їх вистачить майже на тисячу років. До того ж цей вид палива традиційний для волинян. Особливо в пошані він був у важкі повоєнні роки. Люди ходили на торфовища і лопатами формували чорні паливні цеглинки. Мало хто із мешканців Луцька нині знає, що збудована на початку 50-х років поблизу старого залізничного вокзалу електростанція працювала на торфу. Лише 1962 року, після того, як до обласного центру підвели лінію електропередач з Добротвірської теплоелектростанції, Луцьку було закрито. Тобто місто ціле десятиріччя жило завдяки енергії торфу.

Хто лічить гроші, палить торфом

Донедавна на Волині працювали три торфобрикетні заводи: «Сойне», Маневицький і Журавичівський. Останній 2000 року закрили. Щодо доцільність цього в області є різні думки. Два нині діючі об’єднано в державне підприємство «Волиньторф». Головним визначено завод «Сойне». І хоч він наймолодший у галузі, йому цьогоріч виповнюється вже 25 років. Проектна потужність «Сойне» — 70 тисяч тонн торфобрикетів на рік, Маневицького — 30 тисяч. До 2007-го вони приблизно стільки ж і випускали. Так, 2006-го виготовили 102,7 тисячі тонн торфобрикетів. Злам стався минулого року, коли доробок обох заводів становив лише 79 тисяч тонн. Основна причина спаду: проблеми з реалізацією продукції.

Як розповів начальник головного управління промисловості та розвитку інфраструктури облдержадміністрації Микола Кучеренко, за два останні роки на Волині з її трохи більш як мільйонним населенням газифіковано 16 тисяч квартир, переважно в сільській місцевості. Це не могло не позначитися на реалізації торфу. Якщо в 2006 році частка газу у структурі споживання палива становила 78 відсотків, то 2007-го — вже 83, а вугілля залишилося на попередньому рівні — 8 відсотків, а ось частка місцевих видів палива (дрова, торф паливний і торфобрикети) скоротилася з 14 до 9 відсотків.

Владою дещо зроблено, щоб урятувати галузь. Зокрема, в Маневицькому районі на тирсу, торфокришку і торфобрикети переведено котельні центральної районної і Колківської лікарень, деякі інші бюджетні установи. Як результат: реалізація торфобрикетів у районі зросла з 18 тисяч тонн у 2004-му до 22,7 тисячі у 2007 році. Дещо більше цього виду палива стали використовувати також у Любешівському, Любомльському, Камінь-Каширському, Турійському, Шацькому районах. Загалом у 2007 році його використання в бюджетній сфері зросло на 30 відсотків. Факт обнадійливий. Проте в таких колись великих споживачів, як Луцький, Рожищенський, Локачинський, Горохівський, Ковельський райони, закупівля торфобрикетів скоротилося майже вдвічі.

Серйозним стимулом у переведенні котелень на місцеві види палива може стати ціна. У січні тонна торфобрикетів для населення коштувала 225 гривень, 230 — для бюджетних установ, торфокришки — 50 гривень. Якщо ж урахувати, що за теплотворною здатністю тисяча кубів природного газу еквівалентна 2,2 тонни торфобрикетів, а теперішня ціна на вугілля в середньому 380 гривень за тонну волинського і 700 — антрациту, то використовувати торф досі було економічно вигідно. Але незабаром ситуація може кардинально змінитися. Як поінформував 27 лютого на колегії облдержадміністрації з питань енергозбереження Микола Кучеренко, ДП «Волиньторф» уже встановило ціну на продаж торфобрикетів — 380 гривень за тонну.

— Ми розуміємо, що через подорожчання енергоносіїв ціна на торфобрикети збільшуватиметься, — обурюється Микола Андрійович. — Однак це зростання, враховуючи соціальну значущість цього виду палива, має бути обґрунтоване. Починаючи з 1996 року в ДП «Волиньторф» не було такого миттєвого 70-відсоткового зростання ціни. Тому ми запросили в керівництва «Волиньторфу» інформацію про механізм формування теперішньої ціни. Вивчимо його й відповідно до пункту 12 постанови Кабміну від 25 грудня 1996 року № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» можемо запровадити регулювання рівня рентабельності продукції, яка реалізується для населення. Адже враховуючи, що теплотворна здатність торфобрикетів на 33 відсотки нижча, ніж волинського вугілля, вони стають на ринку неконкурентоспроможними. Тому облдержадміністрація не допустить непродуманих кроків ДП «Волиньторф» щодо цінової політики.

Конкуренція — категорія ринкова

Відвідавши наприкінці лютого обидва заводи, довелося почути і про інші причини, що заважають підприємствам успішно працювати.

— Так сталося, що підприємства, які розташовані один від одного на відстані десяти кілометрів, фактично стали конкурентами, — зауважує директор Маневицького торфобрикетного заводу Володимир Щербачук. — Хоча наш завод є філією ДП «Волиньторф», сьогодні завод «Сойне» прийняв єдину цінову політику на торфбрикет, що не сприяє нашому розвитку. Не маючи статусу юридичної особи, ми не можемо брати участь у проведенні тендерних процедур, самостійно працювати на зовнішній ринок. Доводиться діяти через договір-комісію, тобто через третю особу, що дозволяється законодавством. Водночас ні концерн «Укрторф», ні ДП «Волиньторф» не доводять нашому заводу жодної тонни поставок. Самі шукаємо собі споживачів. Хочемо отримати статус юридичної особи. З таким зверненням вийшли на «Волиньторф», «Укрторф», Міністерство вугільної промисловості. Особисто був у міністра Віктора Полтавця, який із розумінням мене вислухав і доручив своєму заступникові розібратися в цьому питанні. Пообіцяв, що найближчим часом воно буде вирішено. Якщо міністр підпише наказ і виведе із складу «Волиньторфу» Маневицький торфобрикетний завод, на його базі буде створено державне підприємство. Виникне здорова конкуренція на ринку торфобрикетів в області.

Цікаво, що пропозицію Володимира Щербачука підтримали на зборах усі працівники Маневицького заводу, а також депутати районної ради. За надання цьому підприємству статусу юридичної особи висловився і голова районної ради Андрій Сопронюк.

— Я за створення здорової конкуренції між цими двома заводами, — каже начальник головного управління промисловості та розвитку інфраструктури ОДА Микола Кучеренко. — Треба, щоб вони працювали окремо, як різні юридичні особи. Коли директором був Віталій Барванов, між ними була чесна співпраця, кожне підприємство мало свою клієнтуру. Тепер ситуація змінилася. Новий директор заводу «Сойне» Леонід Ятчук намагається уникати конкуренції з сусіднім заводом. Ми ці питання розглядали, і Антимонопольний комітет теж дав висновок, яким підтримав ідею роз’єднання підприємств. Можливо, при цьому дещо збільшиться адмінперсонал, але буде створено новий господарюючий суб’єкт, який сам визначатиме, як йому працювати. Хай вони конкурують між собою. Переконаний: ціни тоді зростатимуть не так різко. З’явиться можливість проводити тендерні операції на місці.

У вир із зв’язаними руками

Що стосується самого Леоніда Ятчука, то людина він у торфобрикетній галузі нова. До приходу в жовтні 2007 року на ДП «Волиньторф» очолював одну з приватних фірм Нововолинська. Обійнявши нинішню посаду, обіцяв краще налагодити збут продукції. Як це йому вдалося, видно з результатів минулого року, коли реалізація торфобрикетів порівняно з 2006-м скоротилася на 23 відсотки. У січня 2008 року завод «Сойне», простоявши півмісяця, виготовив їх 3447 тонн, у лютому — 2173 тонни. Хоча за добу може виготовляти 300—320 тонн. Маневицький, потужність якого більш як удвічі менша, за ці ж два місяці виробив 4293 тонни. Майже немає й обіцяних експортних поставок. За січень за кордон відвантажено «аж» 228 тонн. Усе це якось не збігається із широко розрекламованими в багатьох обласних газетах обіцянками директора «відродити торфову галузь».

Під час зустрічі з нами Леонід Віталійович знову розповідав про свої плани. Зокрема, про бажання встановити на котельні парогенератор, збудувати теплиці площею сім гектарів і в такий спосіб краще використовувати «дармове» тепло, звести нові склади, в яких можна було б зберігати 12 тисяч тонн торфобрикетів, знявши питання сезонності в роботі заводу «Сойне», відновити роботу залізничної колії до станції Маневичі, краще проводити рекультивацію використаних торф’яників і в перспективі вирощувати на них журавлину... Все це чудово, але ж насамперед потрібно, щоб працював сам завод, а його керівник частіше бував на ньому.

Що стосується роз’єднання підприємства, то думка Леоніда Ятчука на це однозначна: «Заводи повинні працювати, як і раніше, разом. Інакше вони не виживуть». Але як втриматися у стрімкому ринковому вирі підприємству-пасинку, якщо партнер зв’язав перед стрибком руки? Воно ж не самогубець!

Волинська область.