Сміттєзвалище – лиш одна з болячок села Грибовичі

За згадки про село Грибовичі, що поблизу Львова, „маленький українець” собі безперечно нагадає проблему зі сміттєзвалищем і як наочний приклад – безпорадність всіх гілок влади регіону у вирішенні ситуації. Та виявляється, ця біда для села не одна, з діточками: Грибовичі страждають від свавілля більшості НСНУ у сільській раді на чолі з головою села Ігорем Пителем і небоєздатності опозиції, в якій лиш один депутат від БЮТ. „Справа не в політиці, справа в дерибані”, – кажуть мешканці села. Та розуміння ситуації не рятує від наслідків – мають бензозаправну станцію відразу біля школи і пункт ремонту автомобілів ледь не на річці, і невеличке стихійне сміттєзвалище у Великих Грибовичах, і напівмістичні фури, які щоночі під прикриттям їздять головною вулицею тих же Великих Грибович в напрямку Дублян. Влада у таких моментах здатна лише на один рішучий вчинок – розвести руками в знак безпорадності і шукати бодай якийсь позитивний крок у власних діях. 

Їдемо найпівнічнішою трасою зі Львова, по вулиці Богдана Хмельницького. Веде вона до Жовкви, Луцька, а за умови поворотів і наявності в руках мапи – навіть до Києва. Тобто, важливість траси, навколо якої лежать Грибовичі, говорить сама за себе. А ще і незагірне „Євро-2012”. Співставивши усе з близькістю до Львова, Грибовичі набувають вигляду дуже ласого шматка для розвитку підприємництва. Навіть за наявності сміттєзвалища.

Відразу за межами Львова проїжджаємо селом Малехів. За ним, по лівому боці від траси рукотворні гори сміття – Грибовицьке сміттєзвалище, спільний „набуток”, шедевральний витвір мешканців Львова, який зводився півстоліття. Якби лемко-американський художник-експериментатор Енді Воргол – Андрій Вархола був живий, він обов’язково б намалював славнозвісне Грибовицьке сміттєзвалище. А якщо ні, то сфотографував би його, розмножив світлину на ксероксі й експонував у славнозвісному нью-йоркському музеї сучасного мистецтва.

З протилежного боку дороги будується нова заправка. Цілком нормальне явище, коли врахувати останні заяви Президента, урядовців, губернатора про розвиток доріг на Львівщині, а ще і „футбольне майбутнє” України за 5 років. Щоправда, у цьому „поході на Европу” присутня далеко не європейська заввага – за кілька метрів від заправки розташована сільська школа…

Посеред літа сільська рада прийняла рішення про те, щоб будувати автозаправну станцію обабіч школи. „Я один голосував проти. Після того епізоду, а це сталося в липні, мене більше не повідомляли про засідання сесії сільської ради. Дальше я тільки дізнавався зі своїх джерел, що в одному місці продали ділянку під мотель, а в іншому – під ремонтну станцію для автомобілів”, – заявляє депутат Грибовицької сільради від БЮТу Марко Шпікула. За словами мешканців Грибович, на сходинах села голова сільради Ігор Питель привселюдно зізнався, що виступав посередником між компанією і депутатами сільради. „То є чоловік, який дивиться тільки щоб шось продати. Він сам себе здав, каже я звів людей, усі задоволені”, – твердить очевидець.

Про автозаправну станцію варто було говорити тоді, а нині вже пролетіло життя і залишається пожинати гіркі плоди, пояснювати дітям, майбутньому Грибович, що навіть за умови закриття сміттєзвалища, їм не буде дихатись краще, що вони не встигнуть сховатися, коли (не дай Боже) заправка вибухне, що дорослі заробили на заправці гроші й цілком „наплювательськи” поставились до здоров’я „свого майбутнього”. Нарешті, постає останнє запитання: хто з чиновників візьме на себе обов’язок відповідати за це?

Далі цікавіше: за кілька метрів після заправки – колись шкільне футбольне поле, а нині – ділянка під мотель. Мар’ян Олішкевич жаліється, що сам раніше грав тут у футбол, а нині на цьому місці буде мотель. За ним постане новий будинок товариства „Просвіта”, а ще далі, біля річки – cто майстерня. „Просвіта” – це добре, треба для народу. Ще він (мається на увазі сільський голова Грибович Ігор Питель) з зусиллями встановив світлофор на трасі і то, через постійні вимоги селян. А от мотель і нова cто майстерня – то просто абсурд”, – вважає дядько сільського голови. Цим словом – „абсурд”, Мар’ян Олішкевич характеризує усі дії свого владного племінника у селі.

Сільське пасовисько відразу за тим місцем, де збудують авто майстерню. Там уже є корпус будівлі. Поле оточене каналом, рівчачком з болотом, який тягнеться поблизу траси і звертає паралельно до Великих Грибович. Якраз біля майстерні канал перетинає невеличка дорога, яка веде до села. „Це єдина дорога, якою ми можемо приганяти в село корів. Буде вто майстерня – нею заїжджатимуть на ремонт автомобілі. Це абсурд! Ми вже не будемо мати місця навіть на те, щоб корів приганяти в своє село! Підходимо до нього, а він і вислуховувати нас не хоче”, – з сумом констатує один з пастухів.

Крім того, селяни небезпідставно переживають, чи не будуть просочуватись мастила й нафтопродукти через майстерню автомобілів, адже до каналу не більше метра. За словами дядька сільського голови Ігоря Пителя, „так далі не можна”. „Ви там виїдете? Ми йому вже шістнадцять років говоримо, а він як вродився індуським баобабом, так ним і вмре. Ми не збираємось більше терпіти і чекати, доки будемо мати ще одну екологічну катастрофу, тепер набагато ближчу – від нашого каналу”, – обурюється Олішкевич.

Канал викопали ще сорок років тому, спеціально для того, аби насичена торфом грибовицька земля не загорялася. Рівчак постійно очищали, скошували траву, яка наростала. Протягом того часу сільська рада постійно опікувалась рівчаком, утримувала його в чистоті. З початку дев’яностих років канал все більше захаращувався, до нині його пробували вичистити лиш раз. Невдало. Відтак, канал відійшов на маргінес, залишився майже без води, подекуди його закидали сміттям. А торф’яки постійно загоряються і не дають місцевим жителям спокійно жити. Ситуація з рівчаком особливо обурила Мар’яна Олішкевича. „Подивіться, якраз за каналом, на межі нашого села з Дублянами з’явилося ціле стихійне сміттєзвалище. Ми вже не витримуємо і це просто абсурд”, – каже він.

Йдемо головною вулицею Великих Грибович. Мар’ян Олішкевич принагідно жаліється і на те, що селяни не можуть спати вночі через фури, що проїжджають через центр села в напрямку Дублян. „Що за фури – не знаємо, що везуть – теж. Але їдуть вони цілим довгим рядом десь з годину безперестанку. Їх прикривають «даїшники», того ми боїмось щось говорити, з міліцією не хочемо мати справу. Тоді кажемо голові, щоб кудись йшов, жалівся. А він ніяк не реагує”, – каже пан Мар’ян.

Північніше за Грибовичі є село Гряда. Воно невелике, та має добру славу. Його мешканці першими в Україні добилися проведення референдуму щодо відставки сільського голови: зібрали підписи, направили їх до Верховної Ради, а та дала свій дозвіл. „Поступимо за прикладом Гряди, тільки щоб тим хтось зайнявся”, – грозить Олішкевич Ігореві Пителю.

Йдемо головною вулицею Великих Грибович, що виводить до сусіднього населеного пункту – Дублян. Межу між селами неважко знайти, кордоном служить невеличка дорога. Вона засмічена настільки сильно, що побутові відходи, розкидані по обидва боки дороги, надають їй вигляду посадкової смуги для літаків. Проте важливим є інший факт, яким незабаром можуть піти і Грибовичі – засмічена дорога веде до маленького, але славного села Гряда…

Лікар з комунальної гігієни відділення комунальної гігієни санітарно-епідеміологічної станції Львівської області Ліна Старенчук: «У Державних санітарних правилах планування та забудови населених пунктів у пункті 5.32 сказано, що санітарно-захисна зона автозаправочних станцій з підземними резервуарами для зберігання рідкого палива до меж ділянок шкіл, дитсадків, профілакторіїв має становити не менше 50 метрів».